«Ми не давали людям заснути, не давали «переінакшитися» - Четверта студія

«Ми не давали людям заснути, не давали «переінакшитися»

Розмови 27 жовтня, 2017 526

Михайло Косів

Розмова з Михайлом Косівим, політиком, науковцем і громадським діячем

Якось ми так собі легковажимо, уважаючи іноді, що минуле, пережите, пройдене залишається за певним непереборним муром, і до нього немає вороття. Відтак, зазвичай, у скрутні часи, ми приходимо до розуміння, що минуле, – ось тут, поруч, воно нікуди не зникало, воно тісно переплетене з тим, що маємо сьогодні. Одна річ, коли ми пишаємося своїм колишнім вибором, коли він робить наше життя ліпшим, усталенішим, комфортним. Інша, – коли задавнені проблеми починають вибухати у нас на шляху мінами сповільненої дії, і тоді ми, власне, жалкуємо за втраченими колись шансами.

Одне слово, за минуле ми такі ж відповідальні, як і за нині, тим паче, – за майбутнє.

І ще одна ремарка. Оцінювати минуле ліпше з часової дистанції. І що важливо, – аби до цих оцінок долучилося враження безпосередніх учасників тих подій, людей, яким довелося саме тоді, у тодішньому контексті, робити доволі непростий вибір.

Мій гість – політик, науковець і громадський діяч Михайло Косів.

«Справді, ми завершили певний етап…»

– Пане Михайле, для початку я хочу запитати Вас про Ваше особисте сприйняття нашого з Вами часу? Яким він є для Вас?

– Ви кажете, що я є політиком і громадським діячем, бо я справді брав активну участь у тому, що минуло, і пильно стежу за тим, що відбувається сьогодні. І, без сумніву, не можу не думати про те, що буде завтра. Так от, нинішній час я б назвав часом реальних надій. Це час, у якому ми мємо можливість казати, що у нас є позитивні сподівання на майбутнє.

З чого я виходжу? Нарешті в Україні витворилася ситуація, за якої ми не маємо конфліктів між найвищими органами державної влади. Вони працюють в контакті між собою. А позаяк між ними немає конфлікту, то ініціативи знаходять реалізацію, і ми маємо відчутні успіхи усередині країни і зовні.

– Чи не здається Вам, пане Михайле, що події сьогодення певною мірою є завершенням певного етапу історії країни, і що тепер нам варто бути готовими до нових реалій?

– Справді, ми завершили певний етап. 27 січня 2015 року Верховна Рада ухвалила постанову, у якій вперше було визнано Російську Федерацію державою-агресором. А 24 вересня того ж таки року було прийнято новий варіант Воєнної Доктрини, де у пункті 28-му ІІІ розділу прямо сказано, що на сучасному етапі Росія є ворогом для України. Ви собі можете уявити? Мені видається, що наші співвітчизники, здебільша, не читають таких документів… Але це – найвищі державні документи, у яких визнано, що Україна має ворога! І в такій ситуації буде жити у майбутньому.

З іншого боку, ми йдемо на Захід. Вже і безвізовий режим, і багато позитивних моментів… Але і там нас не чекають надто веселкові перспективи. Погляньте, – страшні акти терору у Франції, Німеччині, Великій Британії. Та  теж нас очікують випробування, бо західний світ уявив собі, що суспільство має будуватися на основі поліетнічної (заперечуючи при цьому національну) і полікультурної єдності. Мені випало бути свідком деяких моментів у Франції. Спільнота, яка давним-давно пережила Варфоломіївську ніч як символ боротьби за чистоту християнства, тепер відмовилася від християнства… Там не прийнято виходити на вулицю з хрестиком на грудях.

Отож, ідучи у цей світ, маємо розуміти власну національну сутність.

– Пане Михайле, емоції українців на 26-му році Незалежності зосередилися на двох полюсах: тотальна #перемога або всеосяжна #зрада. Як Ви вважаєте, чи варто шукати у такій ситуації «золоту середину»?

– Знаєте, крайнощі завжди є хибними. «Золоту середину» шукати потрібно. Та я, у зв’язку з цим скажу вам таке. Ми є дуже нетерплячими людьми. Ми, українці, маємо таку ментальну рису, що нам потрібно все і негайно. Але все і негайно не відбувається ніколи, ніде, за жодних обставин.

Коли я міркую над цією рисою наших земляків, то мені хочеться їм дещо нагадати. Та навіть Всевишній, «Творець неба і землі, і всього видимого і невидимого», працював упродовж семи днів! Фахівці є кажуть, що день у біблійному вимірі – це цілі тисячоліття. Ви ж хочете отак – все і негайно.

Отже, потрібно запастися терпінням. Бо ситуація, яка розвивається зараз в Україні, на мою думку, є позитивною. Маємо дуже багато сил, – і суспільних, і державних, – які працюють на українську ідею. Ми ж були на краю прірви, але, без сумніву, вийдемо із цієї скрути.

«Розумієте, ми не давали людям заснути»

– Пане Михайле, Ви належите до покоління «шістдесятників», які поставили на «м’яку силу» у боротьбі з тоталітаризмом і перемогли. Може, звісно, хтось уважає інакше. Але… В Україні 10-х років 21-го століття, в Україні, яка воює, – чи актуальним є феномен «м’якої сили»?

– Отже, фактично Ви поставили два запитання. Перше. Я абсолютно переконаний, – і писав про це не раз, – що наша боротьба методами «м’якої сили» насправді була продовженням збройної боротьби бійців Української Повстанської Армії. Ми є їхніми прямими послідовниками, але ми воювали проти одвічного ворога за допомогою слова. Уявімо собі таку картину. У Москві, у центрі компартії Міхаїл Суслов сповідує ідеологію, що, мовляв, оскільки є одна держава – Радянський Союз, одна економіка, – то має бути один народ – «совєтський». А оскільки один народ, то це передбачає злиття націй і мов. По суті, всі ми мали стати москалями. Василь Симоненко ж, на противагу цій маячні, каже: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки батьківщину» (ми розуміли: «Україну»). Оце було для них страшним! Оті слова Симоненка серед народу вивчали, переписували від руки, друкували  у самвидаві… Така зброя була для комуністів страшнішою і вражала їх дошкульніше, ніж продовження збройної боротьби з автоматами і крісами.

Розумієте, ми не давали людям заснути, не давали «переінакшитися». Тому і знищили Володимира Івасюка. Бо його пісня будила не тільки українців. І не тільки. Я пам’ятаю, як японці співати пісні Івасюка. Тому вони знищили В’ячеслава Чорновола, бо він, а не Віктор Ющенко, був би обраний президентом України. Тому вони знищили Георгія Гонгадзе, бо він видавав «Українську правду»…

А друге ваше запитання – як зараз, чи потрібна зараз «м’яка сила»? Зараз ми маємо, без сумніву, продовжувати цю боротьбу, бо москалі ведуть проти нас гібридну війну. Тобто війна словом, без сумніву, триває. Але найбільшим досягненням президента Порошенка є створення боєздатної армії. І ця армія може воювати проти окупанта сучасною зброєю. Тому на сучасному етапі нам треба поєднувати і «м’яку силу», і силу зброї.

– Я розмовляв з багатьма Вашими колегами, і чимало з них ділилися дивним відчуттям того, що, перебуваючи в ув’язненні, у совітських застінках, почувалися вільнішими, ніж на свободі. Звідки такий парадокс?

(Посміхається). Дуже добре запитання і дуже добра констатація факту. Знаєте, у тодішньому житті, та, зрештою, як у житті назагал, стосунки між людьми є багатовекторними. Ну, ось, – розмовляєш з людиною, яка буцімто є твоїм другом, а згодом виявляється, що це не зовсім так. Він ще й донощик. А там, у камері, є я, і є «вони». Я є отаким, а «вони» – мої вороги. «Вони» мене і моїх однодумців обвинувачували в антирадянській пропаганді і агітації. А моїм завданням було сказати їм: «Ні, радянські закони порушую не я, а порушуєте ви».

У мене був дуже цікавий слідчий Юрій Володін – росіянин з-над Волги. Він часом виходив зі себе: «Да надоєл мнє етот твой Лєнін, что ти всьо Лєнін да Лєнін!». А було як? Чорновіл влучно сказав: «А ми їхньою голоблею та по їхніх же дурних головах».

Тобто там було розмежування. Оце я, такий, як є, а це ви, мої вороги. І тому ми себе там почували справді більш розкутими, бо всі крапки над «і» там було розставлено. А на вулиці такого розмежування, на жаль, не було.

– Маємо нині справу з поколінням, яке вже не знає прізвищ комуністичних лідерів, якого не веселять анекдоти часів «брежнєвізму». Це – позитивно. Але те ж покоління не пригадає, ким був, до прикладу, В’ячеслав Чорновіл, не кажучи вже про Олексу Тихого… Покоління безпам’ятства?

– Це проблема, дуже тяжка проблема. Я все ж сподіваюся на нашу землячку Лілію Гриневич, міністра освіти і науки, бо вона формує нові підходи до сучасного навчального процесу. От кажуть, – як ми будемо інтегрувати наших земляків, які зараз перебувають на Донбасі під окупацією? Та як, – без української школи нам там не обійтися. Без української історії, культури…

Я часом слухаю розповіді мого колеги родом із Житомирщини Павла Жебрівського, який тепер є головою Донецької воєнно-цивільної адміністрації. Він це робить! Там, на Донбасі, де донедавна була одна українська школа, зараз понад 60 відсотків таких навчальних закладів.

Ми маємо переглянути і переробити усю систему виховання і навчання. Бо якщо ми цього не подужаємо, то справді буде те, про що ви кажете – безпам’ятство.

«Українська Україна є моєю мрією»

– Вважаю Вас успішною людиною, а тому запитаю про Ваше розуміння успіху, його критерії?

– Без сумніву, я себе вважаю успішною людиною, ба навіть зовсім-зовсім щасливою людиною. Справа, знаєте, у чому? В тому, що абсолютно кожна людина приходить у цей світ для того, щоб бути успішною. Я пам’ятаю свого батька. Василь Косів був звичайним хліборобом. Але з якою любов’ю він орав землю! З якою любов’ю засівав її! А як ставився до коня! Він говорив з ним, як з мудрою істотою. Або, скажімо, батько моєї дружини Антон Заневчик. Токар заводу «Мікроприлад». Унікальний спеціаліст тонкої роботи. Він так любив свою роботу, він милувався нею.

От вийшла моя книжка про митрополита Андрея Шептицького «Богом покликаний». Син графського роду, і по материній лінії, і по батьківській, він, 9-річним вирішив, що має повернутися до українського народу, має стати греко-католицьким священиком і оновити українську церкву. Так, Богом покликаний. Але ж міг же ж не піти! Міг бути правником, бо захистив дисертацію і став доктором права. Перед ним були перспективи світської кар’єри, він був красенем, служив у гусарах. Кинув усе і на одинадцять років йде у келію Добромильського чернечого василіанського монастиря. Чи успішний він чоловік? Та він же Особистість, яка змінила хід української історії. Лише тому, що свого часу зробив Вибір.

Тому кожна людина має теж зробити вибір ще у дитинстві. Я з дитинства знав, що буду літератором, і я ним став, видав багато книжок. Це – моє покликання, тому вважаю, що є успішним чоловіком, бо роблю ту справу, яка мені мила, потрібна і до душі.

– І традиційно насамкінець. Я колекціоную людські мрії. Отож, чи є заповітна мрія у Вас, і про що вона?

– Якщо йдеться про особисту, то навіть не знаю, що сказати. Але… Недавно «Літературна Україна» опублікувала мій великий трактат «Геть Москву з України» (сміється). Слухайте, – а чим не мрія? Це ж ми починаємо бути самі собою. Але якщо ми не скажемо: «Геть Москву з України», – повністю, в економіці, політиці, культурі, мові, історії, – нічого не буде. Стіна, яку почав будувати Арсеній Яценюк, має бути споруджена і по духовному периметру України. Дехто кепкує, мовляв, стіна не захистить від літаків і танків. Так, не захистить, але буде символічним рубежем: оце ми, а отам – ви.

«Українська Україна», – це вислів, це термін В’ячеслава Чорновола. Оце і є моєю мрією.

– Щиро дякую Вам за це інтерв’ю. Я бажаю і Вам, і собі втілення цієї світлої  мрії.

Розмовляв Ігор Гулик

Довідка

Михайло Косів 

Народився 28 грудня 1934 року у селі Вільхівка Рожнятівського повіту Станіславського воєводства.

До 1960 року року навчався на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка, відтак – в аспірантурі цього ж вузу. Зі серпня 1960-го — науковий працівник Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка, згодом – завідувач кабінету франкознавства Львівського університету. Підготував до захисту кандидатську дисертацію на тему «Наука, публіцистика і белетристика у творчій традиції Івана Франка».

27 серпня 1965 року заарештований за статтею («антирадянська агітація і пропаганда»). Звільнений 6 березня 1966 року. Тривалий час був безробітним.

Брав участь у нелегальному виданні «Українського вісника», учасник руху за відродження УГКЦ в західних областях України.

Після проголошення незалежності був заступником голови Львівського облвиконкому з питань гуманітарної політики.

Один з організаторів Львівської обласної організації Народного Руху України.

Народний депутат України п’яти скликань.

Член Спілки письменників України.

Автор книг «Про Україну», «Вернімося до джерел», «Двоязичіє чи без’язичіє?», «Доки? Коли?», 200 статей з літературознавства, краєзнавства, мистецтвознавства, проблем розвитку театру, образотворчого мистецтва, функціонування мови, досліджень з історії України, релігійних стосунків, аналізу політичних проблем.

Кавалер Ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, має відзнаку Президента України «25 років Незалежності України». Заслужений діяч мистецтв України.

Коментарі

Позначки: