Замкненість системи - Четверта студія

Замкненість системи

22 листопада, 2017 434

„Національна гра” бродіння мінним полем, повтикуваним застереженнями попередників, перетворилася на макабричний театр абсурду, на клоунаду політиканів, що корчать різні гримаси перед різними категоріями глядачів

Міркуючи над тим, що відбувається нині, ми певним чином впадаємо у блуд, навіяний нам телевізійними пророками, провідниками різних партійних мастей, смаками майданної публіки. Оперуючи загальноприйнятими, стертими, мов мідяки штампами, ми лише ускладнюємо ситуацію замкненої системи, у якій, по суті, доводиться жити.

Трапилася дивна річ, – після відкритості постреволюційного періоду, після хвилевого усвідомлення своєї належності до загальносвітової спільноти, після того, як вона, ця спільнота врешті-решт покинула власні побутові справи, власні комплекси і фобії, і почала відкриватися нам, ми чомусь, з якогось дива, вирішили, що варитися у власному горщику спідручніше і зискніше. Власне, вирішували й не ми, нас укотре забули запитати про наше бачення проблеми, вирішивши (і скажу, – цілком резонно), що з нас буде Майданів, а „царською справою” мусить займатися купка обраних.

Активні учасники історичного (не побоюся високих слів) преображення нації зійшли на узбіччя, хто виштовхнутий авторитетом вождів, хто повернувшись до звичного стану „маленьких українців”. Це стосується не тільки „майданутих”, але й „ватників”, бо, на моє глибоке переконання, Майдан став точкою відліку єднання двох Україн, кожна з яких усвідомила 2014-го, що об’єктивно не зможе жити без іншої. Попри розчарування, втрати і задавнені образи, перед лицем національної катастрофи, зрештою, перед російською агресією.

Усе, що відбувалося потім, – на совісті політиків. Попри позірне прагнення до змін, вони хутко зрозуміли комфортність саме замкненої системи, яка гарантує специфічні методи залагодження проблемних питань, яка, у принципі, плодить конфлікти інтересів, оскільки передбачає обмежене коло учасників на цілком вузькому полі владних повноважень. Але брак місця під сонцем для відпрацьованого матеріалу зламав ілюзію закритості, і нова влада щораз то частіше змушена була виправдовуватися за свої не надто праведні справи.

Пошук офірних цапів спровокував політиків на застосування випробуваних ще у доісторичні часи методів, звідси й традиційна для українського суспільного конфлікту схема загострення стосунків між різними сегментами суспільства. „Ми” і „вони”, – така легковажна формула, за допомогою якої ділять націю на „патріотів” і „манкуртів”, на „європейців” та „азійщину”, на „бандерівців” і „кацапів”. „Національна гра” бродіння мінним полем, повтикуваним застереженнями попередників, перетворилася на макабричний театр абсурду, на клоунаду політиканів, що корчать різні гримаси перед різними категоріями глядачів. Фактично вислідом такої практики стала тотальна маргіналізація еліти, яка, за висловом британця  Альберта Хаурані, означає „жити у двох або більше світах одночасно і не належати до жодного з них, бути спроможним прибирати зовнішні форми, які визначають належність до певної національності, релігії чи культури без справжнього оволодіння ними, тобто не мати власної системи цінностей, а лише імітувати чужу, і навіть не імітувати правильно, бо така імітація передбачає певну оригінальність”.

Так, світогляд наших провідників, на жаль, надто релятивний. Що ж до середньостатистичного українця, то усталеність трибу його життя давно не надається до суттєвих змін. Однак політики вигадали собі дивну ілюзію, яку знав ще Франклін Делано Рузвельт: „Громадська думка не знає історії”. До відчаю вождів, цей слоган вже давно ревізували. Громадська думка є нині носієм історії, вона фіксує не тільки видатні ціхи на шляху досягнень, але й найдрібніші грішки наділених владою.

І коли міра цих грішків перевершує міру терпцю, замкненість владної системи стає ілюзорною, крихкою та ненадійною. Бо її межі визначають не ті, хто всередині, а ті, хто назовні.

Коментарі