Ілюстративне фото
Батьки та учні як основні споживачі освітніх послуг лише виграють від конкуренції між школами за умови правильно розставлених пріоритетів
Сьогодні, збираючи старшу доньку до школи, нарешті вирішив описати те, про що думаю протягом кількох останніх місяців. У гаморі щоденних турбот, щоб “розбудити, нагодувати, обійняти, поспілкуватись, забрати, перевірити”, часто випадає з уваги безпосередній шкільний процес.
Так трапилось, що, в студентські роки мав нагоду працювати практичним психологом у школі (до слова, добрій школі, що й тепер перебуває в мейнстрімі реформування системи освіти). Ще тоді звернув увагу на те, як діти конкурують поміж собою. Шкільне середовище як таке, що має сприятливий клімат для формування конкурентної боротьби.
Для початку детальніше визначимо, що маємо на увазі, говорячи про конкуренцію, зокрема у школі.
Складається враження, що для посттоталітарного суспільства типовим є полярне сприйняття конкуренції. З одного боку, такий стиль взаємодії дозволяє виборювати власні інтереси, відстоювати переконання та стримувати посягання, з іншого ж – конкуренція як стратегія прямо протилежна співпраці, якої так часто бракує в сучасному українському суспільстві.
Наявність різних інтересів та обмеженість ресурсів визначає конкуренцію як одну з можливих стратегій взаємодії. Більше того, створення у школі умов, в яких учень не просто демонструє готовність виразити власні інтереси, але активно їх відстоювати у ситуації суперництва, можуть сприяти розвитку емоційно-вольової сфери, формувати внутрішню відповідальність і ставати певним щепленням від партерналізму. Яскраво позитивний вплив можна спостерігати під час участі у спортивних змаганнях.
З іншого боку, постійна потреба виборювати власні інтереси потребує витрати ресурсів. Актуальна шкільна система освіти, що базується на запам’ятовуванні фактів і вивченні правильних відповідей, потроху вимиває з молодих умів здатність відстоювати свою точку зору, не порушуючи моральних прав іншої людини. Крім того, досвід постійних невдач може мати зворотний ефект. А використання ярликів консервує негативний тиск та відчуття фаталізму.
За результатами особистих спостережень, учні зазвичай конкурують через одну з трьох причин:
Успішність. Оцінки є головним і чи не єдиним критерієм успішності учня. Надзвичайно легко окреслити його старання, особисті якості, здібності 12-бальною шкалою. Результати оцінювання, інколи суб’єктивні, зрештою, не матимуть вирішального впливу на подальше життя учнів. Можливо, саме цей факт спричиняє зниження мотивації? Вчителям же доводиться постійно стимулювати учнів до отримання нових знань та навичок. Поширеність феномену добре підсумовано у жарті, де висвітлена можлива ситуація впливу оцінювання на доросле життя: “Відмінники, дозвольте трієчникам списувати у себе, адже не відомо, чи не за це вони колись візьмуть вас на роботу”.
Конкуренція за “правильну відповідь” неможлива в своїй природі, адже оця “правильна відповідь” є фактично природною монополією вчителя. Таким чином, учні конкурують за швидкість запам’ятовування, а не якість аналізу інформації. Для того, щоб розбудити творче начало в учнів, кожен із них повинен мати можливість спробувати і помилятися необмежену кількість разів.
Для розвитку учнів можуть бути корисними зміщення акцентів з результатів на процес. Коротко кажучи, варто конкурувати не за результати, а за шляхи їх досягнення. Шкільні завдання повинні навчити дітей вчитися, шукати та аналізувати, адже сьогоднішні знання будуть неактуальними вже до вечора, навіть не до завтра.
Статус у групі. Залежно від норм, що панують у школі, статус може бути досягнутий різноманітними методами. Враховуючи низку чинників, рідко коли він базується на знаннях та шкільній успішності. Не слід легковажити виховною функцією шкільної освіти, адже саме в класі формуються та закріплюються основні сценарії взаємодії у суспільстві. Таким чином вчителі та учні можуть створювати власні правила, взаємно виборюючи право на їх використання. Статус учня чи навіть учителя у класі не є результатом виконання певних приписів, а природним результатом взаємодії між ними.
Залежно від конвенційних норм конкретної групи (школи, паралелі чи класу), конкуренція проявляє справді важливі речі. Так, в одному класі учні будуть змагатися за можливість взяти участь в шкільному театрі, а в іншому всіляко уникатимуть такої нагоди, сприймаючи її на рівні з покаранням.
Результатами створення конкуренції повинне стати творення середовища творчого неспокою та можливості знайти власну нішу.
Самовираження. Специфічні вікові особливості учнів середніх шкіл визначають постійну потребу у пізнанні себе, власної ідентичності, часто у процесі її створення та трансформації.
Кілька років тому теперішній міністр освіти та науки, Лілія Гриневич сказала: “Сьогодні вчителі 20 століття вчать учнів 21 століття за методиками 19 століття”. На жаль, часто це залишається правдою. Складається враження, що наслідки тоталітарної системи ще глибоко вкорінені у систему освіти, яка ділить учнів на чемних і нечемних, замість того, щоб допомогти розрізнити способи і результати отримання знань на ефективні чи неефективні.
У прагненні самовираження та самопізнання учні у школі найчастіше конкурують із вчителем, класним керівником. Формальні норми поведінки, зовнішнього вигляду сприяють зростанню кількості нагод для прояву протесту. Кожного разу це екзамен для педагога, який постійно балансує між авторитарним та ліберальним стилями взаємодії. Адже за локальними сутичками спостерігають інші учні, які, за надто поблажливого ставлення, вийдуть за рамки поведінки, прийнятної в шкільному контексті, а в разі надмірно директивного впливу – втратять інтерес та внутрішній запал.
Компромісним варіантом для системного впровадження повинні б стати санкціоновані, визначені в часі і просторі майданчики: музичні гуртки, репертуар яких може бути сучасним і не обмежуватись класикою; радіо, на якому варто було б почути критичні думки про навчання; учнівське самоврядування як модель громадянського суспільства. У тих школах, де згадані форми роботи працюють не формально, в гонитві за кількісними показниками, а допомагаючи учням у складному процесі пошуку і вивчення себе, можна спостерігати готовність не лише до конкуренції, але й співпраці між учнями та вчителями.
На завершення коротко хочу сказати про конкуренцію між школами. Наразі саме школи і система освіти, що залишаються питомо державними, визначають та диктують сенси і цінності, що стоять на порядку денному. У школі чи садку ситуація часто виглядає так: батькам потрібно владнати питання освіти свого чада, і через брак місць питання стоїть про сам факт навчання в прийнятних умовах. Це може звучати як “влаштувати в нормальний садок” чи “непогану школу”. Здебільшого, йдеться не про навчальні програми чи методики, а про базову наявність місця, відсутність насильства з боку учнів та вчителів, інколи головним чинником вибору школи є близькість до місця проживання. Таким чином школи прямують до потреби усередненої норми, відомої нам з тих же тоталітарних часів. Пам’ятаю, як дивували “квоти” на кількість відмінних оцінок в деяких учителів, щоб “бути як усі”, “не виділятись”, не мати питань з відділу освіти “чому у вас так мало/багато медалістів”. Мабуть, якби не падіння народжуваності та потреба наповнення класів, кількість шкіл, що змінюються, була б ще меншою.
Віри додають приклади шкіл, іприватних, і державних, в яких керівництво не боїться експериментувати, змінювати і змінюватись. Саме такий підхід дозволить школам конкурувати між собою, стаючи кращими, змінювати акценти з успішності на гармонійність, від запам’ятовування до вивчення.
Основна перевага конкуренції в бізнесі: ріст якості (ефективності) і зниження ціни. У результаті виграють, в першу чергу, клієнти. Батьки та учні як основні споживачі освітніх послуг лише виграють від конкуренції між школами за умови правильно розставлених пріоритетів. Хто з вас, що зараз читає ці рядки, пригадає свої оцінки з атестата? Але усі ми можемо пригадати поїздку з класом, талановитого вчителя чи нетипові досліди на лабораторній…
У сучасному світі конкуренція є одним з природних стратегій взаємодії. Більше того, є питання, в яких було б нерозумно легковажити потребою боротьби та суперництва, наприклад, коли йдеться про цінності, ідентичність чи мораль. Саме за ці поняття школам варто конкурувати між собою, а успішність та інші формальні відмінності залишити на розсуд учням.
Дмитро Якимець, експерт з організаційного розвитку, тренер, модератор
Матеріал підготовлено і опубліковано у рамках проекту Українського католицького університету “Простір освітніх ініціатив”
