«Як поет я десь літаю»

Розмови 28 Жовтня, 2017 48

Розмова з Володимиром Карачинцевим, дипломатом, культурологом, письменником

Розповідаючи про наш час, про війну, ми так чи інакше говоримо про культуру. Саме про культуру, оскільки, на мою думку, війна на Сході є конфліктом культур, світоглядів, світосприйняття. Вона – це оборона нашої з вами ідентичності, яка суттєво відрізняється від ідентичності неприятеля. А він, у свою чергу, звично для імперія не бажає примиритися з цією очевидною для нас різницею.

Дискутуючи про культуру, ми знову ж таки мимоволі мусимо говорити і про наші витоки. Лише сьогодні ця бесіда може бути незамуленою чужинськими концепціями і штампами, лише зараз ми самі можемо інтерпретувати історичні події так, як бачимо їх ми.

Сьогодні розмовляю з дипломатом, культурологом, поетом Володимиром Карачинцевим.

«Час слід сприймати на тлі вічності»

– Пане Володимире, запитання про війну і культуру. Слова Черчилля про те, що під час військових дій не варто забувати про культуру (бо за що тоді воюємо?), схоже, не дуже чують в українських владних кабінетах. Зате їх чують «унизу»…

– Те, що ви сказали, є справедливим, але й неоднозначним… Давайте повернемося до проблеми, що таке культура. Не так, як це розуміє загал, і, можливо, не так, як це мав на увазі Черчилль. Культура, здебільшого, розуміється як нагромадження певних ритуалів, звичаїв, цінностей, традицій. І те, що відбувається на Сході, це, без сумніву, зіткнення. Але я б визначив його як зіткнення цивілізацій. Бо поняття «культура» і «цивілізація» у чомусь є тотожними. Але є відмінності.

Отже, конфлікт на Донбасі цілком вписується у загальносвітову тенденцію. Війна цивілізацій властива людській спільноті принаймні з 2001 року. Це той феномен, про який писав Гантінгтон. До слова, 2001 року, акурат під час атаки на «вежі-близнюки», я перебував у Раббаті, а моя дружина з дитиною – у Торонто, неподалік Вашингтона. І для мене особисто ці події стали визначальними у моїх зацікавленнях культурою і цивілізацією.

Ви ж подивіться: німці теж доволі активно продукували культурні цінності. Однак це не врятувало світ ні від Першої, ні від Другої світових воєн. Тобто сам термін «культура» аж ніяк не означає, що все, що до неї наледить, є коректним і правильним. Є, до речі, культура війни. На Сході маємо зіткнення з країною, громадяни якої спродукували свою модель культури війни. Вони вибудовують свою цивілізацію за рахунок експансії, завоювань, утвердження коштом інших. Такою їх є модель.

Українці ж належать до зовсім іншої цивілізаційної моделі.

– Чи не вважаєте Ви, що розмови про війну з Росією як війну культур (а вони в Україні дуже інтенсивні) певним чином звужують дискурс?

– Ні, ми якраз потрапляємо у суть проблеми. Бо так чи інакше є очевидним, що людство прийде до глобальної цивілізації. Може, це станеться тоді, коли виникне загроза навіть з боку позаземних цивілізацій.

– Я ніколи не оминаю запитання про особисте сприйняття нашого часу своїми гостями. Вважаю це своєрідним індикатором загальної культури особистості. Тож яким є цей час для Вас?

– Час і проблеми розвитку цивілізацій, на моє глибоке переконання, слід сприймати на тлі вічності. Час, відведений кожній людині, кожній нації, кожній цивілізації, – лише невелична ніша того загального, що ми можемо кваліфікувати як вічність. Отже, наш час, – і я його так сприймаю, і раджу всім, – варто бачити на тлі вічності. Так легше оцінювати і наші особисті здобутки, і здобутки чи провали країн. Лише в такому випадку наші висловки та оцінки будуть слушними, адекватними.

«Львівська Ставропігія була першою неурядовою організацією України»

– Знаю, що останнім часом Ви, пане Володимире, зацікавилися Ставропігією. Навіть газету редагуєте. Які Ваші мотивації і мета. Адже Ставропігія – доволі контраверсійне явище, особливо з погляду нинішнього конфлікту з Московією?

– Я чув про це, однак мушу розчарувати неприхильників Ставропігії. Бо все, що відбувається, має свій час. Є історичний контекст. Коли ми оцінюватимемо якісь давні явища за тодішніми параметрами, то очевидно московський вектор був доцільним на тлі ополячення, онімечення… Та й від Москви не було безпосередньої загрози, яку ми з вами відчуваємо останніми десятиліттями і сьогодні особливо.

Але варто говорити про Ставропігію як формат. Адже 565 років тому сформувалося Успенське братство. Відтак братчики звернулися до Патріарха Антіохійського, до Патріарха Константинопольського. Бо тільки Патріархи могли на той час зарадити якимось проблемам. Йшлося про грамоту (ставропігію).  Етимологія слова «ставропігія» – воздвиження хреста.  Ставропігія у нашому сенсі – це незалежність від місцевої церковної влади для братства, монастиря, храму.

Так от я сприймаю кожну націю як обдаровану Богом ставропігію незалежності, волі. Націю братів…Отака проекція з небес на землю… Формат братства взагалі був притаманний європейському Середньовіччю, ренесансній добі, навіть Реформації. Тоді повсюдними були братства ремісників, купців. Тож коли йдеться про львівську Ставропігію, то її цілком логічно уважати першою неурядовою організацією України, громадською організацією (сміється).

Чим вона займалася? Просвітництвом, – школа, видання богоугодних книг, будівництво храмів. Завдяки Ставропігії відбувалася ідентифікація українства, його міського сегменту, його збереження на наших теренах. Відтак – на східних, аж до Києва. Петро Могила, – вихованець львівського братства, заснував у Києві Могилянську академію. Там навчався Сковорода…

– До речі, у Вашій газеті я прочитав про Ставропігійський сад божественних пісень. Сковорода – знову актуальний?

– Однозначно. До Сковороди, якщо так, особисто, – я приходив кілька разів. У школі важко сприймав. В університеті мені видалося, що людина, яка говорить про любов, але сама не одружена… Я знову ж таки не був надто замилуваним цією постаттю та її ідеями.

Та ось недавно я зрозумів глибину та унікальність Григорія Савича. Не тільки тому, що світ його не впіймав… Не впіймав, значить, не нав’язав йому ролі. Це була вільна людина. Від народження і до скону. Вільна у власних заняттях смислами життя. Надзвичайно освічений, він став мандрівним філософом, відкинувши можливість придворної кар’єри. Він не думав про успіх, він думав про щастя. І став успішним.

Кожен з нас шукає життєві смисли. Кожен з нас шукає щастя.

А Сад божественних пісень Сковороди ми справді хочемо розвіртуалити, посадити ставропігійський сад. Ми це зробимо. І це буде спільний успіх.

– Нині всі дуже жадні успіху. Що таке успіх у Вашому розумінні, і які його критерії?

– Повернімося до Сковороди. Він говорив, що є бідні у багатстві і є багаті у бідності. Очевидно. Він знав «формулу успіху», яка була дуже простою: займайся тим, чим хочеш, і будеш щасливим.

А видавець журналу «Форбс» сказав фактично те ж, тільки замість слова «щастя» ужив слово «успіх».

«Сутність України – сад»

– Блок особистісних запитань. Ви поєднуєте непоєднуване: дипломатію і поезію. Можу припустити, що на поетичний лад Вас налаштувала тривала дипломатична служба в Італії…

– Можливо… Я гадаю, що немає сенсу сперечатися з тим, що Італія – найгарніша країна світу. Три чверті світових пам’яток історії і культури зосереджені там.

За десять років я добре об’їздив Аппенінський півострів. І можу констатувати: середземноморська культура і культура Італії якоюсь мірою близькі нам. Я про це написав у своїй книзі «Італія. Стан душі» – своєрідному освічені в любові до цієї країни.

Що ж до поезії і дипломатії. Це речі, як не дивно, цілком сумісні. Адже Пабло Неруда, Стендаль, Гьоте були і дипломатами, і грандами літератури. І вони теж освічувалися у любові до Італії. Тож маєте підтвердження вашої тези про позитивний вплив цього шматка землі на поетичне натхнення (сміється).

– Чи є у Вас мрія і про що вона?

– Мрія… Можливо, я, як поет, – а поезія це життя, тільки деінде (сміється), – десь літаю. Але, наголошу, у поезії. В реальному ж житті я б не хотів видаватися легковажним. Життя я сприймаю серйозно. Мабуть, через це я не вважаю себе мрійником. Мрія посадити Сад божественних пісень – це реальна мрія. Бо вважаю, що цивілізаційна сутність України – це сад як символ гідного людини життя.

– Дякую Вам за таку піднесено-поетичну бесіду.

Розмовляв Ігор Терстяний

Довідка

Володимир Карачинцев

Народився у Львові. Закінчив Львівський державний університет ім. Івана Франка, володіє французькою, італійською, англійською, польською мовами.

Працював учителем, інспектором пам’яток історії та культури і музеях,  завідувачем Музею Івана Федорова, заступником гендиректора Національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького.

З  початку 90-х – на дипломатичній службі. Створював дипломатичну місію в Рабаті (Марокко), Посольство і консульство України в Римі, Генеральне консульство у Неаполі. Був радником міського голови Львова з міжнародних питань, керівником регіонального Представництва МЗС України у Львові. Остання дипломатична посада – Генеральний консул України в Неаполі.

Забезпечував дипломатичну підтримку кандидатурі м. Львова у питанні  внесення міста у  Список Світової спадщини ЮНЕСКО. Брав участь від Української держави на Дипломатичній конференції під егідою ЮНЕСКО з питань збереження культурних цінностей, запобіганню їх викрадення і незаконного переміщення  у Римі.

З 2015  року – проректор з міжнародних зв’язків університету «Львівський Ставропігіон», головний редактор газети «Пульс Ставропігії», заступник голови Львівського Ставропігійського братства

Автор кількох книг, низки перекладів, серед іншого – з французьких та італійських поетів.

Про себе каже: «настільки молодий, скільки чудових бажань є у серці, настільки старий – скільки залишилось нереалізованих мрій».

Ілюстрація: Радіо Свобода

Коментарі

Позначки: