“Це час, якого я дуже довго чекав”

Розмови 07 листопадаа, 2017 301

Розмова з Юрієм Брилинським, актором Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові, заслуженим артистом України

Можна по-різному прожити відрізок, відведений нам долею. Можна погоджуватися з обставинами, можна просто ігнорувати їх, а можна пробувати щось змінити. Життя – складна штука, і всупереч усталеним поняттям, – довга річ. Тому, як мені видається, ми всі почасти є нон-конформістами, зважаючи на те, чи допікає нас ситуація, у яку ми потрапляємо, чи ні. Бути упродовж всього життя бунтівником та революціонером, – для мене це виглядає, ну, якщо не відхиленням від норми, то, принаймні, легковажністю.

Це я маю на увазі тих, кого називаємо пересічними громадянами. Але є люди публічні, такі, що завжди на виду, на публіці. Їхні вчинки, зазвичай, не трактуються, як справи приватні. Вони впливають на оточуючих, формують сенси, окреслюють суспільну опінію тощо.

Ось з такою людиною я хочу познайомити вас сьогодні.

Мій гість – актор Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові, заслужений артист України Юрій Брилинський.

“Я просто чую, як дихає зала”

– Пане Юрію, традиційно запитую на початку розмови про Вашу особисте відчуття нашого з Вами часу. Які емоції народжує у Вас цей час, які його риси, на Вашу думку, є найбільш рельєфними?

– Це час, якого я дуже довго чекав. Зрештою, не тільки я, але й моя мама, яка, на жаль, не дожила до нього, і багато людей, яких вже немає, але які чекали, коли Україна нарешті стане вільною і незалежною. Коли над Ратушею здійнявся синьо-жовтий прапор, це дійсно був для мене великий день. І роки Незалежності я сприймаю, як те, чого я справді чекав. А труднощі нинішні, – вони, звичайно, були і будуть, тут немає нічого дивного… Усі люблять повторювати китайське прокляття: “Щоб ти жив у часи змін!”. Зміни ж відбулися величезні. Те, що Англія пройшла у ХVII столітті, а Франція – у ХVIII-му, – ми переживаємо зараз.Позбуваючись наслідків тоталітаризму, які так глибоко пустили своє коріння, що викорчовувати їх не дуже легко. Я знаю, що це важко, я знаю, що це триватиме дуже довго, але воно буде, і вже є.

Я щасливий, що живу в такі часи і що можу теж якимось чином долучитися до побудови Української Держави. Чим можу…

– Ви – актор, тому для Вас звично набувати того чи іншого амплуа. Яка з ролей, зіграних Вами колись, видається Вам найактуальнішою для нашого часу?

– За радянського часу я зіграв чимало різних ролей, у п’єсах різних драматургів. Усе це було малоцінне і маловагоме. Ну, хіба роль Сагайди у “Прапороносцях” Олеся Гончара… Були ролі різного плану, скажімо, роль капелана у “Дамах і гусарах” Фредро, за яку я навіть дістав диплом всесоюзного огляду… Але назагал тоді у моєму творчому житті не було видатних, епохальних ролей, хоча грав і Полонія в “Гамлеті”, кума у “Народному Малахії” тощо.

Вважаю, що найбільше труду я поклав, коли робив моно виставу за творами Василя Стефаника, свого улюбленого письменника. Було дуже важко бути півтори години на сцені у світі Стефаника, у його, можна сказати, шкірі. Я трохи вже був застарий, сили бракувало, чувся дуже втомленим. Але я пообіцяв зробити це своїм приятелям – синам і внукам Василя Стефаника, – і, вважаю, що дотримав обіцянки.

А те, що я актор, – ось уже 50 з гаком років? Я майже з першого погляду оцінюю людину. Я одразу бачу, чи вона фальшивить, чи дійсно щира. Це мені дуже допомагає у житті, бо я майже ніколи не помиляюся. Коли я дивлюся на оці комедії в нашій Верховній Раді, то думаю собі: “Люди, невже ви не бачите, з ким маєте справу?”. Це ж усе зрозуміло, все – на поверхні.

Актором я став випадково. Через Клуб творчої молоді, я був там дуже активним, був віце-президентом того Клубу. Тоді я познайомився з Богданом Ступкою, Володею Глухим, Віталієм Розстальним, Сергієм Данченком… У ті часи в театрі було дуже легко і добре працювати. Бо ти, хоч і знав, що граєш у поганих виставах, але був у колі однодумців, які знали, усвідомлювали, що на сцені ми граємо одне, а мислимо і відчуваємо зовсім по-іншому. Так всюди було в Радянському Союзі, можете називати це, як завгодно – подвійними стандартами, езопівською мовою. Люди до цього звикали, вони дуже добре вміли відчувати підтексти.

Я щасливий, що завдяки професії об’їздив Україну (крім Луганщини, але тепер побував у Сватовому, у зоні війни). Знайомився з багатьма цікавими людьми, які були моїми друзями – з Аллою Горською, Вітею Зарецьким, Іваном Світличним, його дружиною Льолею, Генріхом Дворком, Ліною Костенко, Василем Стусом. У такому колі я обертався і брав у цих прекрасних людей найкраще, що у них було…

“Я визнаю диктат режисера на сцені, але поза нею не терплю жодної диктатури”

– Якщо Ви зауважили зміни у власному світосприйнятті, спричинені революціями, війною, – тобто маркерами нашого часу, – то чи не відбулися зміни у сприйнятті світу у Вашого глядача? Адже Ви стежите за реакцією публіки у глядацькій залі?

– Я просто чую, як дихає зала, як реагує глядач. Звичайно, змінилося багато. Особливо, у сприйнятті речей, заснованих на історизмі, на сучасних стосунках “Україна – Росія”, “Україна – світ”. Зрештою, коли ми були на Луганщині, у Сватовому, і гради там «Сватання на Гончарівці» перед місцевими і воїнами АТО, – це просто чудо, як нас там сприймали, як зал всотував буквально кожне слово.

Зрештою, глядача виховуємо і ми. Своїм мистецтвом, своєю працею, своїм театром. І відчуваю, що глядач росте. Росте інтелектуально, емоційно. Міняються люди, які живуть у межовому часі. Це, як стоячи на порозі, вибираємо “або-або”. У Сватовому мені казали: “Ми тепер знаємо, хто є хто. Знаємо всіх, хто чим дихає і як думає…”.

– Пане Юрію, я недаремно заговорив на початку про нон-конформізм. В одному з Ваших інтерв’ю ця Ваша риса підкреслена особливо гостро. Але направду, – як часто Ви конфліктуєте з обставинами і людьми?

– Та, по суті, завжди. Мій батько помер, коли мені було два роки. Мама залишилася вдовою з трьома дітьми, І я, фактично, виріс у сім’ї сестри моєї бабусі, а її чоловік був священиком у Шульганівці. І знаєте, як було важко, коли у школі всі тебе називали “сином попа”? І я мусив учитися краще, ніж всі. Я мусив бути найкращої поведінки… Але разом з тим, для мене найважче було терпіти приниження і несправедливість. Це для мене жах! Але були обставини, що не можна було аж надто гороїжитися, – скажімо, два роки в армії, ти мусиш марширувати, віддавати честь, хоч це видається безглуздим, – але ти служиш, ти мусиш.

У театрі теж. Ти залежний від режисера. Дасть він тобі роль чи ні, сподобаєшся ти йому чи ні? Така залежність є завжди, бо праця актора – то, по суті, рабська праця… Ти мусиш робити те, що тобі кажуть. І на сцені особливо зі своїм нон-конформізмом не розженешся (посміхається). Тобі кажуть – роби. Якщо не можеш, то йди або міняйся…

Я визнаю диктат режисера на сцені, але поза нею не терплю жодної диктатури, принижень і несправедливості. Це мене обурює найбільше…

– Одне з одвічних запитань: стосунки митця і влади. У театральному середовищі Львова ці стосунки є доволі знаковими, коли, до прикладу, аналізувати совєтський період. А зараз як?

– Зараз по-іншому. Якщо влада за тих часів опікувалася нами страшенно, за кожним словом слідкували, то тепер – майже зовсім не опікується. І це добре. Ніхто не розказує, що нам грати, чи як грати… Але нами повинні опікуватися у тому сенсі, що ми державний театр. І цей державний театр в руїні, по суті, то балкон падає, то ще щось.

Двісті років тому один чоловік граф Скарбек за власні гроші збудував такий театр і за цей час нічогісінько не зробити, аби його вберегти! Оце влада… То що я можу сказати про неї? Вона неосвічена, у переважній своїй більшості примітивна. Я не знаю, що вони читають, чим цікавляться, що дивляться… Таке враження, що крім “бабла”, грубо кажучи, вони ні про що не думають. Це – прикро, гірко і принизливо, тому що наш народ такого не заслуговує. З іншого боку, він заслужив те, що вибирає. Якщо через деякий час обере тих самих популістів та інших… Ну, що ж, шкода.

“У мене було невситиме бажання читати. І залишилося досі”

– Кажуть, що Ви любите театр менше, аніж літературу? Чому? І які книги вважаєте визначальними для себе?

– Справді, понад усе в житті я люблю літературу, добру прозу, поезію… Першою книжкою, яка визначила моє майбутнє життя була тритомна загальна українська енциклопедія, так звана УЗЕ, видана ще за Польщі. Я на ній вчився читати, потім перечитував ці томи кількадесят разів.

Відтак мій смак поволі почав формуватися. Моя тітка, яка працювала у Львівському ляльковому театрі, завжди мені привозила книжки. Це були гарні книжки. До того ж у нас було дуже багато дорадянської літератури – “Літературно-Науковий Вісник”, журнали “Дзвони”, “У світ”, “Нова Хата”, була ілюстрована “Історія України”. Навіть “Зоря Галицька”, – все було там. Отож я в тому завжди сидів, в тих книжках, у тих шафах… Тобто, я читав заборонену літературу ще дитиною (посміхається).

А потім… Я ж дуже добре знайомий і з Валерієм Шевчуком, і з Григором Тютюником, з дуже багатьма письменниками надзвичайно високого рівня. А у них, скажімо, у Валерія Шевчука, – прекрасна бібліотека. У його брата Анатолія – теж рідкісна книгозбірня, у якій я теж просидів свого часу немало. А в Одесі, де я був, там живе дружина Караванського Ніна Строката, – у неї теж багато рідкісних книжок. Я приходив до неї вранці, коли вона збиралася на роботу, вона мене залишала серед книжок, і я там розкошував. А у Сумах, у поета Миколи Данька, я прочитав прижиттєві видання творів усіх представників «розстріляного відродження».

У мене було невситиме бажання читати, і то щораз більше. І залишилося досі.

А улюблені автори? Григір Тютюник. Люблю перечитувати Чехова, особливо «Степ», оповідання. Люблю читати щоденники Чикаленка. Люблю книгу Юрія Іллєнка. Його “Доповідна апостолові Петру”, як на мене, феноменальна річ. Люблю поетів – і Свідзінського, і Плужника, і Василя Герсим’юка, і Ігоря Римарука… Є що читати. Навіть Джойса часом люблю перечитувати…

– Це подвиг…

…- Так. Один поляк, почавши Джойса, зізнався, що на 70-й сторінці “вкляк” (сміється). І більше не осилив. Я ж себе переміг і прочитав.

– Кілька цілком особистісних запитань. Чи є в актора Юрія Брилинського межі, “червоні лінії”, які він не переступить за жодних обставин?

– Безперечно. Я у таких випадках завжди згадую геніальні слова Мартіна Лютера, який сказав, що ти не можеш заборонити птахам літати над твоєю головою. Але ти вправі не дозволити їм будувати гнізда на своїй голові. Оце “будування гнізда на моїй голові” я ніколи і нікому не дозволю. Навіть у часи гіпертрофованої толерантності, зауважу, так званої. Бо я толерантна людина, але вважаю, що толерантність завжди має бути обопільною. Якщо я шаную тебе, то ти, будь добрий, шануй мене, мої моральні звичаї, закони. Я вихований на християнській моралі, і тому для мене переступити цю межу недопустимо. І не тільки мені, а й усім…

– Чи є у Вас мрія, і про що вона?

– Я вже у такому віці, що тяжко мріяти про щось. Правда, кажуть, що не можна жити минулим, треба жити майбутнім. Мрія ж моя така. Я думаю, хоч уже старий, що таки дочекаюся, коли Україна буде квітучою державою. Більше не хотів би нічого. Я маю гарних дітей, гарних онуків. Ще якби оця мрія втілилася, то все було б дуже гарно.

– Щиро дякую Вам, пане Юрію, за цю бесіду і зичу втілення мрій.

Довідка

Юрій Богданович Брилинський, український актор.

Народився 25 березня 1942 року у селищі Бориня (тепер Турківського району Львівської області). Від 1943 року жив селах Улашківці, Горішня Слобідка, Шульганівка та Ягільниця на Тернопільщині

Після закінчення Ягільницької середньої школи працював у місцевому колгоспі.

У 1960-1964 роках навчався на філологічному факультеті Львівського університету.

Від 1963 року р. — актор Львівського Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької.

Зіграв понад 120 ролей на сцені, знімався в кінофільмах. 1992 року йому присвоєно звання Заслуженого артиста України.

Ілюстрація: Варіанти

 

Коментарі

Позначки: