Той, що знімає маски зі смерті

Розмови 01 листопадаа, 2017 340

Скульптор Петро Дзиндра

Розмова з Петром Дзиндрою, скульптором

Незвичну виставку 1 листопада представить в себе Дім Франка – посмертні маски видатних осіб з колекції відомого скульптора Петра Дзиндри. «В останньому подиху, портреті й посмертній масці на віки збережено перехід з буття у безсмертя. Маски оголюють справжнє обличчя і душу померлого» — мотивують організатори свій задум в анонсі дійства під назвою «Дотик до вічності: Національний пантеон у посмертних масках».

Для львів’ян подія набуває особливої інтриги ще й тому, що відкривається у час, коли на заході держави прийнято поминати мертвих. Відтак виставка заохочує вкотре згадати про Дениса Лукіяновича, Миколу Колессу, Олену Степанів, Іларіона Свєнціцького, Станіслава Людкевича, Ірину Вільде та інші знакові для історії та культури імена. Напередодні вашій увазі розмова з власником та співтворцем колекції Петром Дзиндрою. Художником, який належить до поодиноких в Україні, хто ще тямить зробити посмертну маску.
Для Петра Дзиндри тема посмертних масок людей не нова. Учня і зятя талановитого скульптора Євгена Дзиндри, Петра Дзиндру неодноразово запрошували знімати такі маски з облич видатних сучасників, аби зберегти для нащадків портрети тих, ким сьогодні пишаємося. Цікаво й те, шо саме завдяки цьому чоловікові столичний Музей однієї вулиці отримав у своє розпорядження копії посмертних масок понад десяти видатних діячів української культури, серед яких уже згадана Соломія Крушельницька, а ще – Станіслав Людкевич, Іларіон Свєнціцький та інші. Отож, наша сьогоднішня розмова з Петром Дзиндрою – на тему посмертних масок.

– Пане Петре, чи кожен скульптор може зробити посмертну маску? В чому нюанси?

– На жаль, сьогодні вже далеко не кожен. Річ у тім, що в наших мистецьких навчальних закладах перестали вчити знімати такі маски з людських облич. Мовляв, це зайве: щоб знати, як виглядала людина, достатньо її фото. Але це помилкова думка. Недаремно у Франції, Італії існує чимало майстерень, основною сферою діяльності яких є саме виготовлення таких масок. Бо люди розуміють вагу збереження для прийдешніх точного портрета видатних співвітчизників. В Україні знімати маску з людського обличчя зараз не вчить жоден виш. А хоча б кілька годин навчальної програми цьому присвячувати справді варто. Ще студентами ми практикувалися один на одному. І це було справді захопливо і цікаво.

– Нема забобону знімати маску з живої людини?

– У всякому разі, про такий не чув. Випробував цю практику на собі і – як бачите – при доброму здоров’ї дожив до літнього віку. І не тільки я. Звичайно, сам процес знімання маски, коли йдеться про померлого, доволі делікатний і не особливо приємний. Але з іншого боку – дуже благородний. Бо для нащадків залишається образ людини, яка відійшла в інший світ. Адже людський череп від народження і до смерті за своєю будовою не змінюється.

– Є певні правила, коли треба знімати посмертну маску? Адже смерть змінює не лише людське тіло, а й риси обличчя.

— Це правда. Тому вважають, що зняти посмертну маску треба не пізніше як за три години після смерті. Бо коли робити це пізніше, то зміни й справді будуть помітні. Тобто ніби все те, і водночас – усе інакше. Яскравий приклад – маска Миколи Колесси, яку я знімав на другий день по його смерті. Тіло було вже забальзамовано, а відтак саму маску було дуже складно зробити, і результат праці був трохи не таким, яким мав би бути, якби мене покликали у перші години небуття людини. Інша справа – маска Ірини Вільде, до якої мене викликали відразу, як письменниці не стало. До речі, це була перша маска, яку я знімав самостійно. Й асистував мені у цій роботі Євген Дзиндра.

– Пригадуєте свої перші відчуття?

– Руки тряслися. Мабуть, через те, що практики ще не мав. Тай певна моторошність ще була. Особливо, коли під час зняття маски письменниця відкрила очі. Але хвилина-дві – і все стало на свої місця.

– Не снилося потім?

– Ні, що ви – все-таки про унікальних людей в українській історії йшлося. До речі, перша маска, свідком зняття якої я став – композитора Станіслава Людкевича – дивовижного чоловіка, мого земляка, що прожив понад сто років. Тоді над нею працював Євген Дзиндра, а я асистував. А через два роки не стало Вільде.

– Що має знати фахівець, який береться за зняття маски?

– Зокрема, те, що обличчя людини, з якої потрібно зняти маску, завжди змазують вазеліном, при цьому закривши на ньому всі отвори. Тоді посередині кидають міцний тонкий шпагат і повністю на все лице накладають гіпс. Коли гіпс починає тверднути, форму тим шпагатом розрізають і знімають ( від перенісся до вух). На цьому робота біля померлого завершена. Далі скульптор забирає форму в майстерню, знову складає дві половинки, скріплює їх і заливає. Коли гіпс застиг – маска готова.

– Посмертна маска, вочевидь, свідчить не тільки про характер померлого, а й про те, з якими думками людина відійшла з цього світу. Приміром, випало прочитати, що посмертна маска Сєргєя Єсєніна свідчить аж ніяк не про суїцид способом повішання, а про вбивство.

– Знаю про це. Але в моїй практиці таких випадків не було – смерть забирала людей тоді, коли їм це було призначено. Відповідно, печать умиротворення і спокою лежить на всіх обличчях.

– Кожна робота має свої труднощі. Якою є найбільша проблема для творця посмертної маски?

– Дати собі раду з бородою та вусами, якщо такі в померлого є. Маю оригінал посмертної маски Дениса Лукіяновича авторства Євгена Дзиндри. Денис Лукіянович мав не лише монгольський тип обличчя, а й довгу, дуже ріденьку борідку, яка просвічувалася. Відповідно, була проблема, як цю пластику бороди відтворити. З оповідей Євгена Дзиндри знаю, що він буквально з крапельок гіпсу по тій бороді робив сіточку – наче арматуру. А коли та арматура застигла, то вже сміливіше наклав гіпс. Однак коли опинився перед потребою зняти з лиця форму, все одно довелося підлізати під неї і обрізати волосся. Якщо цю маску сьогодні дивитися до світла, то волосся можна побачити.

– Переповідають, що саме завдяки вам та вашій дружині пані Уляні, а також вашим контактам з директором Музею однієї вулиці в Києві Дмитром Шльонським (чоловіком із дивовижним гобі – збирати посмертні маски з цілого світу) кілька років тому вдалося встановити, що подарована музично-меморіальному музею Соломії Крушельницької у Львові посмертна маска як маска видатної співачки насправді знята з обличчя цілком іншої людини. Це правда?

– Так, хоча сумніви в оригінальності маски у музейних працівників виникли майже відразу ( тому й тримали маску у фондах): між рисами обличчя, закарбованими в гіпсі, й тими, що їх мала Соломія Крушельницька на світлинах, була суттєва різниця. А ми вже допомагали встановити, чиє ж насправді обличчя невідомий майстер залишив для нащадків. І зрештою, яким є цей майстер. А йдеться про посмертну маску сестри Лесі Українки Ольги Косач-Кривинюк руки видатного українського скульптора Григорія Крука.

– Пане Петре, Ваша колекція посмертних масок дуже цікава – Іван Франко, Іван Труш, Михайло Драгоманов, Іларіон Свєнціцький, Мирон Тарнавський, Євген Маланюк, Соломія Крушельницька, інші. Не приходили до Вас душі цих людей, адже маску від давніх часів у різних культурах вважали такою, що зв’язувала два світи – живих і мертвих?

– Це вже як хто сприймає. Жодних містичних випадків, пов’язаних із посмертними масками з моєї колекції зі мною не трапилося. Навіть якщо припустити, що душі названих великих людей до моєї майстерні все ж зазирали, то зла мені не робили і свою присутність ніяк не виказували. Ставлюся до посмертних масок інакше. Передовсім і тільки – як до творів мистецтва. Бо, знімаючи посмертну маску, художник завжди вкладає в цю роботу частинку душі. І завжди прагне, аби вона вдалася йому якнайкраще.

Фото: Ярини Коваль

Коментарі

Позначки: