Ілюстрація: ФБ/Юрій Назаркевич
Дмитра поховали разом із 25-річним Кирилом, іншим десантником з його частини, якого також не змогли забрати додому
Коли Дмитра поховали, поруч не було його близьких і рідних. Батьки хлопця не чули пострілів, які пролунали над його могилою. Вони не чули, як тріпотіла через вітер стрічка, прив’язана до дерев’яного хреста над ним. Вони не бачили сиру землю, яка впала на його труну, і не поклали на його могилу квіти.
Про це пише Четверта студія з посиланням на ВВС.
Батьки Дмитра, можливо, навіть не знали, що їхнього сина ховають на Личаківському цвинтарі у Львові. Вони були за 900 км від Львова разом із двома його молодшими братами поблизу одного з обласних центрів. Місто безперервно обстрілюють російські війська, й воно залишається відрізаним від зовнішнього світу.
Батьки Дмитра знали, що їхній син помер. Він загинув 26 лютого, на третій день російського вторгнення, поблизу Херсона. Це була його перша операція. Йому був 21 рік. Через два дні після смерті його батькам зателефонував друг дитинства Вадим, солдат-артилерист, і повідомив цю новину.
Вадим цілу ніч збирався з силами, щоби зателефонувати батькам друга. Ніч в армійській казармі у Львові була довгою й важкою – його друга більше не було. Вони познайомилися, коли обом було 15, у перший день навчання у військовій школі, куди хлопці прийшли з гарними зачісками й у новій формі. Коли вони дізналися, що були з сусідніх сіл, почали дружити, й ця дружба могла тривати все життя.
Батько Дмитра – водій вантажівки. Його мати працювала у місцевому господарстві. “Піти в армію означало для нього вийти у світ, – каже Вадим. – Я думаю, що це було однією з причин, чому Дмитро пішов до війська”. Родина Дмитра не була заможною, батько й мати з трьома синами жили у скромному будинку в маленькому російськомовному селі на кордоні з Росією. Саме таких людей, як стверджує президент Росії, він “рятує” від українського гніту.
За словами Вадима, анексія Криму Росією у 2014 році та важка війна на Донбасі були ще однією причиною, чому хлопці пішли служити. “Ми знали, що таке може статися, – каже він, – і нам доведеться йти захищати нашу землю”. Коли жителі села запитували, чому вони хочуть піти в армію у воєнний час, Дмитро відповідав: “Якщо не я, то хто?”.
Батько Вадима також працював на вантажівці, а у військовому училищі хлопців здружила любов до автомобілів. Вадим був єдиною дитиною в родині, Дмитро став для нього братом. “Ніхто з нас не любив міські розваги, клуби, – каже Вадим. – Ми любили проводити час на природі – рибалку, полювання, пікніки. Любили ходити на річку з друзями”.
Вони разом працювали на старій машині – червоних “Жигулях”, – цю машину Дмитро лагодив на своїй сімейній ділянці. Вони ремонтували мотоцикли та їздили на них сільськими дорогами навколо будинку. Вони познайомилися з сім’ями один одного.
“Батьки Дмитра любили його, і він їх дуже любив, – каже Вадим, витираючи сльози з обличчя. – Дмитро завжди допомагав їм з ремонтом, у нього це виходило. Навіть у школі чи в академії завжди допомагав. Дуже добре ставився до батьків. Я ніколи не чув, щоб вони сварилися”.
Вадим хотів піти в артилерійську частину, але Котенко мріяв стати десантником. Після двох років навчання в академії їх розлучили – Яровенко поїхав на захід до Львова на артилерійську підготовку, Дмитро – в Одесу вчитися на десантника.
“Ми щодня листувалися, – розповідає Вадим. – Говорили про все. Звичайні речі – як справи? Що у вас там відбувається? Ми були близькими друзями, були постійно на зв’язку”.
Минулого року з липня по жовтень хлопці провели час разом, коли Дмитро приїхав до Львова. Вони разом бігали на вихідних і разом тренувалися. Це був щасливий час. 31 грудня їхні родини зібралися, щоб зустріти новий рік, а приблизно за місяць Дмитро приїхав до Львова відвідати Вадима, перш ніж вирушити на південь. Вони сиділи допізна, випивали та розмовляли. Уздовж кордонів України були зосереджені російські війська, чекаючи наказу про вторгнення, але у Львові життя було нормальним, і тієї ночі війна здавалася далекою.
Наступного ранку хлопці попрощалися і Дмитро поїхав на південь. Вони продовжували обмінюватися повідомленнями щодня. 26 лютого Дмитро перестав відповідати, і Вадим почав побоюватися найгіршого. Зрештою він телефоном зв’язався з командиром підрозділу Дмитра, який повідомив, що його друг загинув від мінометного обстрілу.
“Я ще не маю всіх подробиць, – каже Вадим. – Був обстріл, вибух, Дмитро загинув”.
Коли він набрав номер батьків Дмитра, телефонний зв’язок ще був, і у короткій розмові він сказав їм, що їхнього сина не стало. Коли він спробував подзвонити їм ще раз пізніше, щоби повідомити про похорон, бомбардування міста посилилося, і зв’язку вже не було. Він намагався додзвонитися багато разів, але не зміг цього зробити. Тоді тіло Дмитра привезли до Львова і поховали там без рідних. Львів залишається поки більш безпечним, ніж інші українські міста.
Вадим сам дістався зі своєї бази до гарнізонної церкви святих Петра і Павла. Він самотньо стояв під склепінням храму, розписаним образами святих, і дивився на дим від кадила, яким розмахував священник.
Поруч з тим місцем, де він стояв, висять портрети загиблих на війні українських військових. Перші світлини капелани розмістили ще у 2014 році. Ті загиблі воїни були членами церковної пастви. Коли львів’яни, чиї діти загинули на війні, побачили світлини, вони захотіли, щоби у церкві були портрети їхніх синів і дочок. Поступово світлин ставало все більше.
“Вони приносять нам фотографії, бо знають, що ми щодня молимося за тих, хто загинув на війні, – каже отець Всеволод, один із капеланів. – Це одна з наших місій – поховати військових з почестями, щоб хоробрі вчинки ніколи не забули”
До вторгнення Росії в Україну у церкві відспівували солдата один-два рази на місяць, розповідає отець Всеволод. Тепер тут ховають двох-трьох чоловіків щодня. Портрети нещодавно загиблих ще не повісили на стіну. Дмитра серед них теж немає. Але портрети виставлятимуть, каже отець Всеволод, і якщо сім’я не знає, що їхній син похований у Львові, церква сама це зробить.
У день похорону Дмитра у церкві були три труни. Один із чоловіків родом з Львівщини, у церкві було багато його родичів і друзів, які потім забрали його тіло у рідне село. Інші дві труни тихо понесли на Личаківський цвинтар разом із невеликою групою бійців місцевого підрозділу, які віддають останні почесті загиблим.
Дмитра поховали разом із 25-річним Кирилом, іншим десантником з його частини, якого також не змогли забрати додому. Їх поховали у далекому кутку цвинтаря, серед загиблих у Першій і Другій світових війнах та війні на Донбасі.
Дмитро та Кирило були четвертим і п’ятим солдатами, похованими на Личаківському цвинтарі з початку повномасштабної війни Росії проти України. На їхніх могилах не дуже багато квітів та напис з позначенням їхнього полку. Інші три могили воїнів зі Львова прикрашені купою квітів і ліхтариками.
Наступного дня на цьому цвинтарі поховали ще двох чоловіків. Потім – іще. Згодом дерев’яні хрести з їхніми іменами замінять на надгробки, що назавжди збережуть пам’ять про них.
“Слава Богу, що у нас у Львові ще немає боїв, – каже співробітник цвинтаря, – і ми можемо поховати воїнів, які захищають наш дім”.
Вадим все ще намагається зв’язатися з батьками Дмитра, але зв’язку з ними все ще немає. Напевно, вони все ще перебувають в облозі. Росія відібрала в них сина і не дала їм зробити єдину річ, яка може полегшити горе, – попрощатися з ним і бути поруч із ним востаннє.
Коли труну з Дмитром опустили в землю, Вадим стояв збоку, позаду почесної варти, яка стріляла у повітря. Це було найсумніше, що він коли-небудь переживав. “Я дивився, як мого друга ховали далеко від дому”, – каже він. Поки працівники цвинтаря збирали свої інструменти, він стояв сам біля могили, єдиний, хто оплакував смерть його друга.
“У нас не було можливості зустрітися на фронті”, – каже хлопець.
У нього залишається одна надія незабаром поговорити з батьками Дмитра. У нього також залишаються спогади про друга, які він пронесе з собою через всю війну й у боях, в яких йому доведеться взяти участь.
