“Кричимо на сторінках Фейсбуку “Зрада”, “Злив”, “Нас продають, за людей не мають” і т. д. Але чи маємо ми себе за людей? Ось запитання. Певно, що так, але це просто уява, я Людина.
Розповім про вчорашню поїздку в автобусі №140 Городок-Львів.
Далеко не треба йти, аби почути, що ми зрадники, бандьори і фашисти.
Їдемо вулицею Городоцька. Чую по радіо якась передача. Не слухаю, але дуже вже голосно. Тому й чути. Потім клац і “…. вадітєль, нажмі на тормоза… “. Я промовчала, подумала, що то якась реклама. І так одна пісня, друга.
Я кажу водію, що це громадський транспорт і якщо водій любить слухати російську пісню/попсу, то більше пасує слухати вдома.
“А ти мені будеш вказувати що маю слухати?! Закрийся і сиди там!”– розізлився водій.
“Чого це ви мені розтикались? Я вам спокійно зробила зауваження і не хамила вам”,– відповідаю.
“Закрийся, я тобі сказав! Що хочу то й включаю!”– продовжує водій.
“Наші брати і сестри вмирають за нашу мову і землю, а ви підтримуєте агресора. А якщо не вірите, то ще можете спробувати поїхати і самому побачити” – кажу водію.
“Закрий свою морду! Чуєш, закрий морду! Я вже своє віддав! Буде мені ту казати що маю слухати”, – плювався слюною водій.
Коли я виходила з автобуса, то він відвернувся від мене. На превеликий сум я не змогла зробити світлину “героя” який щось комусь віддав.
А на зупинці мене очікував Ігор, який повторно підписав контракт і сьогодні вночі їде туди… Ось так одягаємо вишиванки, мешти нові до свята, б’ємо поклони в церкві, сповіді Богу і б’ємся в груди: “Я патріот!”. І підтримуємо ворога”, – зазначила Світлана Сидоренко.
