Львівський нацгвардієць поділився власною історією та розповів про особливості своєї служби

Галерея 07 Вересня, 2023 141

До Дня воєнної розвідки України

7 вересня відзначається День воєнної розвідки України. Їх робота непомітна, проте є однією з ключових у будь-якій війні.

Про це ІВ Четверта студія повідомила пресофіцер 45 полку НГУ Марія Дацків.

Військовослужбовець за освітою архівіст, а вперше пов’язав життя з армією ще у 2011 році. Каже, що проходячи військову службу в 2015 році, був час підготуватись. «Я не був напряму пов’язаний з розвідкою, тоді не було передбаченого такого підрозділу. Ми самі виїжджали на об’єкти, прокладали стежки». Чоловік розумів, що велика війна з росією скоріш за все почнеться, втім не чекав із зібраними речами, щоб не розводити паніки, але знав, що робити у перші два тижні.

До 24 лютого 2022 року працював із іноземним проєктом щодо розвитку малих міст та в медіасфері, показував те, що відбувається насправді та комунікував з іноземними ЗМІ. «Траплялось, що ми шукали журналістів, які приїжджали на замовлення Russia Today (RT — російська пропагандистська державна багатомовна телекомпанія) та які показували «картинку» про те, що начебто нацисти захопили владу. Їх ми передавали компетентним органам», — ділиться розвідник.

Після повномасштабного вторгнення прийшов до підрозділу офіцера, з яким раніше служив. «Знав, куди я йду і з ким. За собою привів ще людей. Так і сформувався підрозділ».

Робота військових розвідників дуже багатогранна. «Досить часто всі бачать результати окремих спецоперацій, але насправді це відбувається постійно, є дуже багато рутинної роботи. Усе залежить від того, де ти і чим саме займаєшся. Якщо є задача виявити російські мережі, наприклад, то ти ходиш, спілкуєшся із сотнями людей, аналізуєш цю інформацію, знаходиш агентів. Наступний етап – аналіз того, що є у ворога: супутникові знімки, фото з безпілотників. А якщо не рутинна робота, то ти перевіряєш кожну стежку і коли вночі заводиш людей, маєш пересвідчитись, що нею ніхто не проходив, вона не замінована тощо», — пояснює розвідник.

Окрім цього, розвідка шукає маршрути для техніки, машин для евакуації поранених. У деяких підрозділах вони можуть виступати першопрохідцями, коли щось стається. Зрештою специфіка роботи залежить від моменту та місця, констатує співрозмовник.

Стати військовим розвідником не кожен може. Зокрема, надзвичайно важлива фізична підготовка, максимальна витривалість: «Ти маєш розуміти, що вдень потрібно пройти 30-40 кілометрів. Якщо витримуєш, то маєш добру фізичну форму. А це зважаючи на те, що за спиною у тебе 30-40 кілограмів, ти у берцях, бронежилеті, інколи повзеш, інколи — в болоті».

Важливо також бути емоційно витривалим, вміти швидко ухвалювати конкретні рішення. І насамкінець — аналітичний склад розуму, аби швидко працювати із великим обсягом інформації та робити висновки. У розвідці помилок не пробачають. Принаймні серйозних.

«Розвідка – це мультизадачність. Що б не сталося, завжди на завдання вирушає розвідка і це навіть подобається, бо ти завжди будеш в епіцентрі подій, нічого не пропустиш».

В суспільстві не рідко знецінюють ворога, проте так не слід робити. «В окупантів є важлива мотивація, яка існує на війні — вижити. Тому вони будуть убивати, нищити та атакувати. Недооцінювати ворога ніколи не варто. Краще переоцінити, аби бути готовим до будь-якого розвідку подій та бути ефективнішими. Так, ми можемо говорити про те, що у росіян стали гірші танки. Так, це правда, але вони продовжують стріляти. Наша відмінність у тому, що в нас найголовнішою цінністю є людина», — коментує «Бойко».

Гвардієць каже, що не вірить у забобони, проте у кожного розвідника є певні ритуали, які вони виконують перед бойовим виходом чи завданням. У нього — дзвінок до коханої дружини та мами, аби вони не хвилювались, коли чоловік буде кілька днів без зв’язку.

Зрештою дні розвідника не є подібними між собою. Залежність є від часу та місця. Інколи доводиться провести цілу добу у лісі та тишком-нишком відслідковувати, що відбувається обабіч й неподалік. Але наснаги у бою та далеко від дому надають банальні речі — жарти, обговорення різноманітних тем. «Інколи це банальні дискусії, що і як робити. З побратимом ми постійно б’ємось об заклад про те, що буде наступного місяця на базі аналітичної інформації, до якої ми маємо доступ. Сперечаємось на 4 “маскарпоне” чи лимонні тарти. З одним хлопцем уклали парі, чи він одружиться до кінця року. І якщо я програю, то з мене кілограм “маскарпоне”. Ймовірно, що на Новий рік весь підрозділ смакуватиме десертом, якщо хтось програє», — розповідає розвідник.

Досить часто засуджують військовослужбовців, котрі перебувають у тилу. «Люди, які ніколи не були на війні, не мають розуміння, яку функцію виконують такі воїни. Уночі ми спимо спокійно, але ППО працює, їхня розвідка працює. Усі чули про мобільні групи, які виїжджають збивати російські ракети, але чи хтось ставив собі питання, що інколи ці хлопці доби-дві-три не сплять, виконуючи таку роботу; для того, аби хлопцям було простіше і вони швидше орієнтувалися, є розвідники, які допомагають їм корегувати ці удари. Вийдіть уночі з ліхтарем і знайдіть у небі, як щось летить, — коментує нацгвардієць. – Якщо люди цього не бачать — це, мабуть, добре. Отже й ворог цього не помітить».

Є чимало запитань, які дратують військових: коли вже перемога?, скільки ще?, чи багатьох окупантів вбили? ітд. Українські військові, акцентує розвідник, нікого не вбивають, а знищують ворога, звільняють землю. «Ми змушені це робити, бо росіяни до нас прийшли. І в цьому наша відмінність із ворогом: вони прийшли до України, аби вбивати заради захоплення територій», — пояснює, що ця форма має бути правильною.

А останні два місяці його дратує наступне: коли чоловіки звертаються із питанням про те, як потрапити на службу. «Воно складне. Відповідаю. Після чого вони кажуть, що подумають. Часто люди, коли бачать військових, намагаються показати, які вони круті. Але потім “відсіюються”. Страх — це нормально, але не варто нервувати цим, а після цього публікувати світлину зі спортзалу із підписом “Справжні чоловіки мають тренуватись”. І це справжня історія. Якось ми приходили в один із залів віддати речі нашому побратиму і всі завмерли, музику вимкнули, бо думали, що військкомат прийшов. Ті, хто хотів піти на фронт, просто беруть та роблять».

Натомість, коли люди відпочивають та транслюють веселе спокійне життя – не викликає такого обурення. Однак, говорить, це також має межу. «Бісить, що чоловіки, які виїхали за кордон, кажуть, які вони круті. Так ти повернись сюди. Зараз інші пріоритети. Бажання похвалитись та показати, що ти крутіший за когось, дратує. Найкрутіші зараз носять військову форму. Саме зараз. Потім буде інша ситуація. Сподіваюсь, що через кілька років, найкрутішим буде той, хто зможе започаткувати власний стартап. І це найважливіше, бо без цих хлопців у формі нічого може не бути. Усе вирішується саме зараз. І це людям потрібно зрозуміти», — пояснює, бо тригерить це через те, що в нього є побратими, які полягли і в них є родини, котрі не розуміють, чому так відбувається.

«Дратує, що по центру (Львова – ред.) ходять п’яні як чіп люди, поки військові у болоті по коліна в окопах. З іншого боку, люди мають право відпочивати, але не варто це робити напоказ».

Нацгвардієць каже: найважливіше – не забувати, ким ти є. Саме тому на тезу про те, що патріотичні настрої в Україні зросли, відразу називає свій позивний «Бойко». Каже, є таким через те, що він з Бойківщини.

«Тому, коли молодь говорить про патріотичне вдосконалення, я рекомендую одне: спершу вивчіть, звідки ви. Якось ми їхали неподалік Кривого Рогу і побачили пам’ятник. Подумав, що ще не знесли радянський монумент. Спинились, а це пам’ятник Пестушка. І почали думати, хто він. Виявилось, це отаман Холодного Яру.

Коли ти знаєш, звідки ти і звідки твоє коріння, ти маєш більшу прив’язаність до своєї території і краще розумієш не тільки себе, а й Україну. Коли ці поняття розмиваються, з’являється “какая разніца”. Є досі у Луганській та Донецькій області люди, які пам’ятають, що відбувалося у 30 роках, як їх нищили більшовики – ті, хто пам’ятає ці тисячі повстань. Це люди, які розуміють, чому варто захищати свою землю», — вважає співрозмовник.

Додає, з Львівщини зараз пішли насамперед воювати ті, хто знає, хто такі УПА, Січові Стрільці, бо мають цю “прив’язку” до минулого. «І тут не йдеться про особливе виховання чи уроки в школі, а усвідомлення та пошук свого коріння». Тішить, що Україна відійшла від радянських наративів приховування реальності. Зокрема, йдеться про наслідки війни. «У нас спершу говорять «людина», а потім про те, що в неї інвалідність. Нам це показують і це є перший крок. Наступним має стати те, що ми показуємо, що люди загинули і ми не маємо цього приховувати. Але й не маємо на цьому спекулювати».

Вважає, що не потрібно узагальнювати всіх, хто поліг на війні, як окрему когорту – “Герої сучасної російсько-української війни”. Це ж стосується жертв серед мирного населення. «Ми маємо знати імена та історію кожного. Бо це люди, котрі кимось працювали, щось робили, але пішли на фронт 24 лютого та, на жаль, загинули. Тоді ми знову говоримо про людину, а не про абстрактних жертв, яких тисячі. Радянський міф саме на цьому й будувався, що нам розповідали про якогось невідомого солдата, на якого кожен “накидував” щось своє. А коли ми у кожному районі, селі та місті будемо знати, хто загинув і його історію, ми ніколи не потрапимо у пастку цих абстракцій. Бо навіть кожна дитина знатиме імена борців за Незалежність, якими би не були вороги та влада».

Додає: тільки таким чином, ми зможемо уникнути будь-яких маніпуляцій та міфів, які й досі намагаються нам нав’язати вороги.

А для тих, хто зараз у тилу, “Бойко” радить: допомагати тим, чим можете: плести маскувальні сітки для воїнів, долучатись до пожертв, а чоловікам — тренуватись. «Немає непотрібних людей. Кожен щось може дати. Ремонт машин, енергетичні батончики. Маєте можливість — донатьте. Якщо не маєте — це не значить, що ви ніяк не можете повпливати на наближення Перемоги. Якщо працюєте, то сплачуйте податки. Найважливіше, що може зробити кожен українець — мислити критично: припинити поширювати пропаганду та дивитись “хароших руских” », — радить нацгвардієць.