До питання про #зраду

25 Листопада, 2017 82

Скільки нормальних, конструктивних, можливо, навіть рятівних для спільноти, громади, країни думок утонуло у тисячоголосому завиванні “Зрада!”

Софія Андрухович поділилася якось на “Збручі” своїми рефлексіями про справжність і надуманість, про світло й тіні, і зокрема – про зраду як різновид «тіні» українства. Вона пише, що “зрад протягом історії цієї конкретної спільноти на всіх рівнях було достатньо, цей страх увійшов у плоть і кров, його не витравиш так просто, як і страх перед голодом. Він увійшов так глибоко, що навіть самому собі неможливо довіритись. Може, насамперед самому собі? Може, якраз звідти він і проріс?”.

Свого часу схожі думки висловлювала й Оксана Пахльовська, кажучи про генетичні корені українського страху, зокрема – Голодомор. Але повернімося до категорії зради, яка останнім часом перетворилася на мем, хештег, якою таврують усіх, хто має сміливість (зауважте – відвагу, не страх) сказати щось напрочуд нетипове, незвичне для нестримних потоків офіціозу, патетики, квасно-патріотичних майданних вправ. Проартикулювати щось нестандартне, здатне змусити замислитися, порозважати над буцімто очевидним, через зусилля втямити, що світ непростий, він надзвичайно розмаїтий і тим паче – неоднозначний.

Я міркую собі, що #зрада теж є технологією, хай хоч стонадцять разів мене звинуватять у прихильності до теорій змов. Я чомусь пригадую, скільки нормальних, конструктивних, можливо, навіть рятівних для спільноти, громади, країни думок утонуло у тисячоголосому завиванні “Зрада!“. Не важливо, що його заводив якийсь доволі підозрілий фальцет, – бо хто б там з’ясовував, хто першим заволав, хто першим гукнув…

Якщо йти за Софією Андрухович, то саме фобія зради, – актуальніше – #зради, – є тінню, яку відкидає наразі пасивна більшість, намагаючись виправдати власну байдужість, ба більше, – тицьнути пальцем у тих, хто, на її думку, винен у всіх наших гризотах. #Зрада – це тотем, це чарівна дудка, за допомогою якої ще зовсім недавно, яких чверть століття тому, кремлівська комуністична рать притлумлювала в українців справжню мелодію їхніх душ. Бо усі, хто тим чи іншим робом намагався ствердитися сам і переконати інших у справжності українства, у його праві на свободу і незалежність, – моментально отримували тавро зрадників. І не тільки тавро, – кулю, отруту, заслання… Мазепа, Коновалець, Хвильовий, Довженко, Бандера, Стус, Івасюк…  Нинішні адепти #зради діють схожим чином, свідомо чи скорившись звичці, діючи за усталеними окупантом правилами, чи просто навіть не здаючи собі справи у скоєному. Швидше за все, мотивом акурат є останнє. Мене просто вражають усезнайки, які легко оперують воєнними стратегіями, фіґлями геополітики, маючи при цьому єдине джерело інформації – “колгоспник”. А ще, – “ОБС”, теревені у каварнях чи сварки у маршрутках.  Іноді до цього коктейлю вкидається дрібка партійних уподобань, але вона, зрештою, не є визначальною, бо нині сповідувати одне, а завтра – діаметрально інше для таких мудрагеликів чомусь не є зрадою. Радше навпаки, – похвальною рисою, яку називають “умінням жити”, “крутитися”, “заробляти”.

Ми урешті-решт мусимо втямити прості сентенції про два боки медалі, про “чорне” і “біле”, про зло і добро, про шляхетність і зраду – одне слово, очевидну істину про різноликість правд, осіб, явищ, рухів. І про світло й тінь, притаманні усьому, що під сонцем. Так, справді, як зауважив хтось із великих, “чим нижче світило, тим довші тіні пігмеїв”. Але суть не в тінях, а в тому, що низьким сонце буває не тільки при заході…

Коментарі