Футбол був нашим раєм і пеклом для наших батьків. Футбол наповнював наші дні смислом і вітамінами радості
Шал гри полонив не тільки наші ноги, але й голови. Ми ще добре не знали літер, зате вигойкували на весь куток чудні слова страшної магічної сили – «корнер», «офсайд», «генд», «пенальті». Випадкові перехожі, проклинаючи нас і себе, що вибрали цю дорогу, обачно тиснулися до шанців. Одного, тільки одного з них ми чинно пропускали, перериваючи гру. Дядька Толю.
Спочатку крізь запилений живопліт просочувався терпко-лоскітний дух дорогого одеколону, доброї шкіри і румунського тютюну. Наші батьки, лісопильники, мулярі і водії, так не пахли. Він з’являвся на вранішній вулиці, наче друге сонце. Бо перше грало промінням на глянці його чобіт, на кантах діагоналевого галіфе, на золотих ґудзиках кітеля, на срібному портсигарі в руках, світилося в зіницях насмішкуватих очей. Одне слово – офіцер! А було ще й друге – «безпекаш». Це слово наші батьки вимовляли притишено, з прихованим острахом. І ми не розуміли, чому.
Дядько Толя зупинявся посеред «поля», здував тополиний пух з рукава, запалював цигарку. Ми завмирали, а фіранки вікон починали хвилюватися від жіночих подихів. І ось він обережно переступає м’яч лівою ногою, праву підсуває під нього і в кліп ока робить свій блискавичний фінт. М’яч у закруті злітає за плечима йому на голову і завмирає там, наче птах у гнізді. Дядько Толя, ледь похитуючись, робить десять кроків, нахиляє голову – і м’яч падає на носок чобота і скочується у ворота. Тоді «безпекаш» витирає чуприну хусточкою і промовляє заповітні слова: «Голи забиває не той, хто з м’ячем, а той, хто з головою». І рушає до голубої «Победи», що чекає на нього за поворотом.
А одного ранку він вийшов на вулицю не сам – із молодою вродливою жінкою в білій сукні з ліловими квітами. Він був по-особливому радісним, якимось аж хлопчакуватим. Підібрав наш бідолашний м’яч, покрутив його в руках, підкинув і з розгону затопив ногою. М’яч злетів над головами, над дахами будинків, над кронами дерев і… загубився в небі. На землю він не впав.
Ми спантеличено поглядали то вгору, то на дядька Толю, то на свої осиротілі босі ноги, то на порожні футбольні ворота з двох цеглин. А офіцер захоплено дивився на свою чарівну супутницю, і обоє ледве стримували сміх. Тільки нам було не сміху.
«Фізика, – нарешті подав він бадьорий голос. – Закони фізики невблаганні. Якщо легкий предмет підніметься дуже високо, тоді його підхоплюють повітряні маси і несуть через щільні шари атмосфери в космос. Предмет виходить на орбіту і починає рухатися довкола землі. Рівно за добу… прошу уваги… рівно за добу він, облетівши планету, приземлиться на місце, з якого стартував. Тобто тут, під цією тополею, завтра зранку о дев’ятій… Ема Йосипівна, викладач точних наук, не дасть мені збрехати».
«Не дам», – підтвердила красуня строгим учительським тоном».
«Отже, звіримо годинники», – діловито завершив дядько Толя.
Ми не мали що звіряти. Ми не знали чи й вірити в це. Звичайно, ми чули про Гагаріна, про орбіту, про космос та ракети, що повертаються. Але щоб м’яч із облізлої дідової вушанки…
«Тепер слухай мене! – скомандував дядько Толя. – Сьогодні футболу не буде. Зате буде кіно», – дістав із кишені жменю монет і роздав кожному по гривенику.
«А це на морозиво», – простягла нам карбованця жінка.
Той день таки минув без футболу. Але змарнований не був. А наступний… Я вже не пам’ятаю чий то був голос, але тишу ще сонної вулиці протяв пронизливий крик: «М’я-а-а-а-ч!» За хвилину наш гурт стояв під тополею. З пожухлої, затоптаної нашими п’ятами трави сміявся до сонця білосніжними зубами-шнурками м’яч. Коричневий, лискучий, пахучий, шкіряний м’яч! А поряд, на цеглинах із наших «воріт» лежала акуратна купка майок. Такого ж голубого кольору, як і «Победа», яка щоранку чекала на дядька Толю…
Та це ще не кінець історії. За шаленим футбольним літом прийшла осінь. Листя встелило нашу вулицю, і падати в підкатах було легше на голі коліна. Оголилися й тополі. Тоді й побачили ми на найвищому дереві наш старенький м’яч, що зачепився за гілку. Здутий, геть понівечений сонцем і дощем. Але виявляється, він і там придався – став для якогось птаха гніздом…
Із циклу “Світло семи днів”