Якщо ти стоїш, ти не стоїш, а падаєш. Якщо йдеш, значить рухаєшся в просторі і часі. А якщо відриваєшся від землі, то підносишся над самим собою
Він силувано всміхнувся.
“Хочу гойдалку”, – тихо мовила.
“Добре. Я куплю крісло-гойдалку”.
“Ні, – сказала вона, – я хочу справжню гойдалку. Таку, як у дитинстві”.
Вона все ще вміла дивувати. А йому потрібні були клопоти, щоб розвіювати сумні думки. Майстер приніс дощечки: “Ця гойдалка буде з самісінького явора, легка як перо. Лише вісь металева”.
Коли надворі вгрівалося, він виводив її на веранду й саджав у зручне сідельце. Відштовхуючись від перил, вона розгойдувалася.
“Крім усього, це ще й руки тренує”, – бадьорила не стільки себе, як його.
Тішився, що кілька годин дружина проводила на свіжому повітрі, а він міг попрацювати в кабінеті за розчахнутим вікном.
З часом гойдалка стала поскрипувати, нагадуючи давню колиску.
“Може б, її змастити чимось, – сказала вона. – Тобі, музикантові, це, мабуть, ріже слух”.
“Ні, навпаки. Я чую цей заколисуючий скрип, і знаю, що ти поряд. Це по-своєму надихає”.
“Правда, дідусю?” – її голос був усе ще дзвінкий і грайливий.
Дідусем вона називала його з того часу, як у їхньої доньки в Києві народилася дитина, їхня онучка. А в скрипінні яворини по правді було щось живе, питоменне. Простенька музика для простого засмученого серця.
…А потім, після похорону, звуків стало зовсім мало. Вони або завмирали в осиротілому домі, або змішувалися в гнітючу какофонію. Ці звуки одинокості він чув шкірою. Час і простір злилися в одно. В ніщо.
І раптом гойдалка озвалася. Холодіючи серцем, він визирнув у вікно. Пташки! Виніс кашу, щоб остудилася, і забув про неї. Птахи ярмаркували на гойдалці, розхитали її і вона легенько поскрипувала. Відтоді він щодня підсипав їм крихти чи насіння і цілився вухом у кожен звук ожилого явора. Тепер він був уже не сам.
На канікули приїхала донька з онукою. Мала одразу ж облюбувала гойдалку на веранді. Всідалася з книжкою, з планшетом чи телефоном і звільна колихалася. Їй туди і їсти носили.
“Тату, ви б чимось змастили цю гойдалку, – буркнула якось донька. – Бо скрипить, аж на нерви діє”.
“Мамо, це музика дерева, – озвалася внучка. – Правда, дідусю?”
Він здригнувся. Ті ж слова і той же голос… До болю знайомий, такий рідний голос – дзвінкий і грайливий – пробився через час і простір. Відтворений мудрою природою, цей голос прилинув до нього з тієї ж гойдалки і вплівся в той же заповітний скрип. І розбудив, розгойдав у душі хвилю забутого тепла.
“Правда, – відповів нароком твердо, щоб у самого голос не затремтів. – Усе, що звучить, – музика”.
З циклу “Світло семи днів”