Та ви, чоловіче, їм не дивуйтеся. То бідні люди. Їм співчувати треба…
– Пробачте, я вас не розумію.
– Все вы прекрасно панимаете. Толька сказать не хатите. А если бы я к вам обратылась по – испански?
– Я знаю англійську, французьку, польську мови, трохи литовську, так склалося, а іспанської і німецької якось не вивчив.
– Ну панятна. Эта из принцыпа… Таварищ вадитель. Вы на Данецкую даезжаете?
– А це де?
– Эта в районе Подзамча.
– От курвисько. Що Донецька на Підзамчі знає, і Львів добре вивчила, і мову іспанську (я її бачив у центрі, гідом працює), а української не спромоглася. Та я за два тижні у Литві вже близько сотні слів знав, а у Франції за кілька місяців розмовну розумів.
– Та ви, чоловіче, їм не дивуйтеся. То бідні люди. Їм співчувати треба…
А це фрагмент з поїздки на визволені території.
“Найбільш позитивними моментами подорожі було відчуття єдиної родини з місцевими, хай і російськомовними українцями, багато з яких намагалися спілкуватися з нами українською, відчувався пієтет до козацтва, до української пісні і слова. Але не забуваймо, що й самі ці люди казали, що тут у них до 60% люду ходять і сичать отрутою на Україну. Хоча все тут від смітників, ліхтарів, парканів до цілих будинків і маси прапорів синьо-жовте, багато більше ніж у нас, і ми не бачили жодного ком. пам’ятника, але часто їхали по вулицях Леніна й інших злочинців, а всі написи, окрім географічних назв, за малим виключенням російські і не видно найменших зрушень у бік покращення моральної атмосфери для українців у цих областях, як і у Харківській”.