Едуард Крохмалюк, діючий військовослужбовець 24 бригади, 2 механізованого батальйону, старшина 6 механізованої роти
П’ятий рік в Україні триває гібридна та кривава війна. Схід України наповнений загарбниками цілісності держави. Кожного дня там гинуть захисники, які тримають небо над головами наших дітей. Ще донедавна в Україні не було армії як такої. Вона швидше нагадувала номінальну організацію, яка розграбовувала державні кошти. Проте з приходом війни у наші домівки ми зрозуміли, що прийшов час ставати на захист своїх прав та свобод, території України та державності. Вкотре ми доказали, що українці – вільний народ та живемо ми там, де лани широкополі, вітер вільний, степи безкрайні. За нашу армію вже не соромно – це професійні, модерні, укомплектовані, мужні захисники української цілісності, яку створила держава та народ за чотири роки. Однак зі зміною влади, яка відкрито грає за сценарієм агресора, це все перестає бути важливим. Ми відводимо війська, зменшуємо бюджет на забезпечення оборони країни, не віддаємо поваги військовим, а навпаки – влада принижує її наказами звільнити територію своєї держави, за сантиметр якої поклали не одне життя.
Про те, як кинути все і піти воювати за свою Україну, розповів Едуард Крохмалюк, діючий військовослужбовець 24 бригади, 2 механізованого батальйону, старшина 6 механізованої роти. Виходець з Бессарабії Чернівецького області, який у свої 49 років поїхав на передову російсько – української війни та впродовж останніх років захищає українську землю від рук загарбника.
Яким було життя до війни?
Я прожив у Німеччині 9 років. Починав з миття посуду. Згодом, завдяки наполегливості піднявся до посту керівника одного з доволі непоганих закладів Берліну. Десь у 2004 році, вже в Києві мені запропонували стати директором ресторану. Так переїхав назад в Україну. Дружина – переселенець з Криму, яка асимілювалась в Галицькій землі і стала впізнаваним патріотичним гідом по Львову.
2004 – рік Помаранчевої Революції. Вас вона не торкнулась?
Ще й як! Це перший мій досвід публічних акцій. Правда, тоді я ще був у Німеччині і там ходив на різноманітні акції у підтримку України, в яких брали участь і поляки, і білоруси. Ми якраз йшли ходою до консульства України в Берліні. Сам консул тоді не підтримав Україну та й саму революцію. Якраз тоді стався прикрий випадок на нашій маніфестації. З натовпу вискочив і вигукнув образливі фрази в сторону України один молодий юнак. Саме в той момент у мене повністю змінилось ставлення до росіян. Хоча в мене було дуже багато друзів-росіян і я сам тоді ще розмовляв російською. Ось так. На українську я повністю перейшов, коли потрапив на передову. Це був перший крок, з якого почалося моє формування як українця. Я вважаю, що в кожному українцеві закладений генетичний, вроджений патріотичний код. Він або просинається або ні. В мене цей код проснувся саме в момент Помаранчевої революції.
Як Ви потрапити у Збройні Сили України?
З початком війни, а потім з мобілізацією, до мене поступово почали підкрадатись думки про те, що я тут у Києві, а там, на передовій гинуть молоді хлопці. Думки були різні. Я зупинявся не раз і на тому, що мовляв: «куди ти лізеш у свої 49 років?». Я був успішним управлінцем, на фронт докладався фінансово і цим себе виправдовував. Однак після першої мобілізації, я став всерйоз задумуватись над поїздкою на передову, оскільки ситуація ставала там все дедалі гіршою. Діти у мене на той час були уже дорослі і реалізовані, тому в один момент я зрозумів, що мій обов’язок бути на війні і захищати свою державу. Хто як не я?! Признаюсь чесно, що спершу готував себе до поїздки лише в одну сторону. Розумів, що можу живим вже не повернутись, але тоді ціною мого життя буде вільна країна.
Дуже важко бути патріотом своєї держави тоді, коли її головнокомандувач здає інтереси країни, – військовослужбовець
Куди ви подались?
Маючи фахову спеціальність – звання молодший сержант та начальник станції СКП – 11, то при зарахуванні в ЗСУ мені одразу дали посаду –спершу взяли просто подавати патрони. А вже в 2015 році, я попав на передову в село Кримське Луганської області. Там провів 1 рік і 6 місяців. Згодом мені доручили керувати ВОП (взводно-опорним пунктом) будучи на посаді номера прислуга. Потім дослужився до командира відділення бойової машини.
Що було далі?
Втомився, припинив контракт, але скоріш за все не від війни, а від ситуації і ставлення народу до своєї землі. Далі прийшла ідея знайти себе в реальності і з часом розуміння того, що нікому не потрібен. Вчився в УКУ. Потім мене запросили співтовариші і ми вирішили відкрили ресторан «Патріот» у Львові. В 2017 році я повернувся в 24 бригаду, командиром відділення кулеметного взводу, припинивши працювати «Патріоті». Був на фронті до цього року, а потім мені запропонували старшину роти.
Які Ваші висновки?
Армія мене зробила більш розсудливим і менш емоційним. Однак шкода, що зміна влади в Україні нівелює всі зусилля усіх тих, хто був на передовій. Адже дуже важко бути патріотом своєї держави тоді, коли її Головнокомандувач здає інтереси країни так холоднокровно і безжально. Зараз ситуація така, що в багатьох закінчився контракт і дуже мало тих, хто готовий його продовжувати, бо сприймають це як капітуляцію. Попри все, особисто я тримаюсь і маю дуже гостру форму патріотизму, бо це – моє рідне. Тому зараз серйозно буду займатись мотивацією молоді щодо їхнього бажання бути у збройних силах України.
Що думаєте про політичну ситуацію в країні?
Звісно, що попередня влада, яка зробила багато зусиль для створення та підтримки нової армії, імпонує мені більше. Я вважаю, що п’ятий Президент України – це дійсно державник, успішна людина з високими цінностями. Однак проблема в тому, що він довірився своїм і його довірою скористались.
Під час останньої зустрічі у Львові я подарував Петру Порошенку запонки, які зроблені з гільз, патронами з яких ми стріляли на передовій. Петро Олексійович – саме та людина, яка оцінить такі речі. Я надіюсь, що це стане нагадуванням йому про те, що він не має покидати військових. Багато хто чекає його приїзду на фронт, оскільки бійці зараз дуже демотивовані. Армія – це своєрідний організм, але його вже інфіковано зневірою. Мене просто вбиває той факт, що в новому бюджеті на 2020 рік зменшили фінансування на армію і чи не вперше за останні роки військовослужбовці не отримають збільшення грошового забезпечення. Якщо контрактники не будуть мати фінансової мотивації для продовження контракту, уряд змушений буде відновити мобілізацію, через яку ми вже проходили. Розведення військ, на мою думку – це політичне рішення недосвідченого державника.
Розмовляла Ольга ЛІСОВА для ІВ ЧЕТВЕРТА СТУДІЯ
Коментарі
Позначки: військовий, Зеленський, Львів, Порошенко
