Казок відтоді назбиралося досить, бо кожен раз, коли дідо Миколай думав про дітей і вигадував казки, їм снилися цікаві кольорові сни
Найбільше дівчатка любили стрибати і танцювати, а ще співати про все, що бачили, і пісень, яких навчилися від мами. Це було дуже добре, бо тато завжди тішився, коли приходив з роботи додому і радо слухав їх щебетання. На роботі цілий день він працював у книжковій тиші, бо був інтролігатором у друкарні великої бібліотеки, а це значить, що власними руками шив убранка для різноманітних книжок – робив їм обкладинки, оздоблював і прикрашав їх, зшивав докупи і склеював сторінки, лагодив пошарпані старовинні книги. Саме через це він ніколи не втомлювався слухати оповідки й співи Вірусі і Галюсі.
Вони мешкали у будиночку на зеленому пагорбі й мали невелике, але світле і заквітчане помешкання. У ньому були два малі покоїки, один мами й тата, другий дівчаток, а ще велика сонячна вітальня-світлиця з ванькиром, де й відбувалися дитячі концерти, святкувалися уродини, Різдво, Великдень, Зелені свята. Після дитячих концертів у світлиці татко Микола вже у дитячому покоїку розповідав дівчаткам казки на ніч, які вигадав або вичитав у книжках. Кожен раз казки були новими і цікавими. Але так було недовго.
Надійшла страшна війна і татка закликали жовніром на війну. Вбрали його у мундир, дали йому рушницю і сказали маширувати. І так усі жовніри помаширували один за одним, один за одним.
Татко Микола, хоча був хоробрим, але був майстром, а не вояком. Поки на роботі його руки робили звичну справу, голова собі вигадувала різні казки й оповідки. Так само й тепер – ноги маширували одна за одною, одна за одною, а в голові плелася собі казка: «Курив пес файку на довгім цибуху, і обсмалив собі вухо» І татко Микола уявляв собі кудлатого пса і не міг собі ніяк пояснити, чому ж то він мав обсмалити собі вухо, якщо файка була з довгим цибухом. Напевно, в нього були дуже довгі лапаті вуха, може, то був кокер-спанієль чи ще який довговухий пес. І вже вуха видовжувалися в уяві до самої файки. А потім знову в уяві Миколи видовжувався цибух, щоби не обсмалити вух. Так він собі думав і не помітив, що той пес сидів собі під мостом, на який якраз виходило військо.
Пес курив файку і пускав кільця диму, а ті кільця підіймалися собі догори на небо, одне за одним, одне за одним, як сходи. І татко Микола навіть не зауважив, що ступив не на міст, а на кільце диму, і маширував по кільцях усе вище і вище, аж поки не замаширував на саме небо, а вернутися не мав як, бо кільця диму розвіяв вітер. Він мусив лишитися на небі.
Вояки, що запізно побачили, як він підіймається догори, зчинили алярм і почали стріляти, аби пробудити його від фантазій, але татко Микола був уже надто далеко і не чув військової стрілянини, від якої багато людей погинули.
Віруся і Галюся дуже сумували без таткових казок. А ще більше сумно стало, коли їм забрали їх приємне помешкання, бо перемогли вороги, і тепер вони мусили жити усі разом ще й з тетою і вуйком у малій кімнатці в сутеренах, де віконця були під самою стелею.
Та все ж їм було весело, вони далі співали і вигадували, а у снах приходив татко і розповідав свої казки. Дівчатка скоро виросли і мали вже своїх двох дівчаток і двох хлопчиків. Тому татко Микола на небі став Дідусем Миколаєм. Щороку він приносив своїм донечкам і внучкам перед Різдвом подарунки і клав уночі їм під подушки. Завжди то були гарні книжки з казками. Казок відтоді назбиралося досить, бо кожен раз, коли дідо Миколай думав про дітей і вигадував казки, їм снилися цікаві кольорові сни. Деякі з них вони записали, і сьогодні Ви, діти, тримаєте в руках цю книжку «Казки діда Миколи».
Це маленька передмова, але казки ще не видані.