Румбамбар

Авжеж. А можливо вже й забув… Та ні, твої рецептори таке не забувають.

Румбамбар як символ? Чи як антракт? А, може, вже як завіса наших відносин за ранковою кавою?

З пакуночка з продуктами виринав він. Він був насиченим, наче ранкове сонце. У комірках пам’яті я вже відчувала його кислинку.

Я довго метушилась з кухонним приладдям і руки самі потягнулись до борошна. Воно грайливо замалювало мою засмагу, роблячи з мене порцелянову японську гейшу. І в ту ж мить пригадала, як ти любив крадькома мною милуватись, коли я була поруч.

Аби перебити смак розлуки я щедро здобрила румбамбар цукром… І, залишаючись твоєю загадкою, додала ще крихту ванілі. Вона ледь нагадувала тобі присмак моїх останніх поцілунків, а її аромат так пасував моїй випічці.

Його стеблинки були сильними, наче твої перші обійми і так легко мені піддавались. Наче ти за переглядом фільму.

Додавши щіпку смутку, я вимальовувала сніжно-білі хмаринки з білків. Вони якнайкраще передавали стан моєї душі.

Тоді я була наче самотня вершина, яка відлякувала усіх своїми неприступним снігами. І лише поодинокі альпіністи відчували тепло мого погляду, наштовхнувшись на стужу мого серця… Але зриваючись у безодню, вони так і не досягали до мети.

Гори не прощають помилок, а стосунки – байдужості…

Коментарі