Дивак з поправкою на вічність - Четверта студія

Дивак з поправкою на вічність

Культура 03 листопада, 2017 44

Володимир Лобода

“Дайте мені мітлу і я намалюю сонце”, – говорив свого часу Ван Гог. Цю тезу, услід за ним любить повторювати і уродженець Дніпра, а вже кілька десятиліть львівський художник Володимир Лобода, чия виставка живопису “За зорею ідучи” завершує своє експонування у п’яти залах Національного музею у Львові

Бо він і справді може – хоч пензлем, хоч віником, хоч пальцями створити шедевр. Ні, це не буде картина, де кожна лінія ретельно промальована, а кольорові нюанси ретельно пропрацьовані. Його це не цікавить. Він увійде у чужий  світ різко і навіть жорстко, анітрохи не хвилюючись, як сприймуть його появу. Але за внутрішньою напругою, за емоціями, за напором на того, хто дивиться, це часто-густо буде така сила, що  глядач не зможе зрозуміти, чому його підхоплює і несе попри те, що – на непідготовлену людину – видимих показів до цього начебто і немає. Магія.

Маги – люди, яких спільнота завжди трохи остерігалась, але до яких її тягла якась невблаганна сила, було цікаво зазирнути за зовнішнє, осягнути непізнане. З Володимиром Лободою вийшло трохи по-іншому. Нові земляки його не знали, а сам художник категорично відмовлявся спеціально робити щось для цього знайомства.

Властиво, відкрив львів’янам ім’я Володимира Лободи та його дружини (теж дуже цікавого митця Людмили Лободи)  тодішній очільник Львівської галереї мистецтв Борис Возницький, якого не злякали всі складнощі характерів талановитого подружжя і який взявся самостійно організувати їм першу спільну виставку у Львові. Організував. Імена прогриміли. Тут би художникам на цій хвилі спробувати нав’язати контакти, внутрішньо вийти за межі своєї робітні, подумати, як розвинути те, що ця перша виставка їм принесла. Але це не для Володимира Лободи, якого уся ця суєтність завжди дратувала.

 

Володимир та Людмила Лободи

Нонконформіст не лише у мистецтві, а й у побуті, що не терпить ні в чому жодних компромісів і скрізь і кожному про це заявляє, Володимир Лобода отримав амплуа дуже різкого і подекуди грубого чоловіка, з яким про щось заводитися собі дорожче. Вважає, що геній, і що до його картин ще будуть стояти черги? Ну й хай вважає. Навіть якщо це  і так, краще поставити на мистецький п’єдестал когось менш талановитого, але приємнішого у спілкуванні.

Відтак Володимира Лободу просто викреслили з переліку інтересів. Аж на цілих десять років, коли у 2000-му знову можна було побачити прізвище «Лобода» у львівських афішах. Але цього разу вже йшлося виключно про дружину пана Володимира пані Людмилу, чиї акварелі виявив бажання показати світові у галереї «Гердан» її директор Юрко Бойко. І знову – тиша. Ще на 15 років. Та тільки у Львові.

Бо увесь цей час митцями щиро цікавилися у сусідніх Росії та Польщі. Зокрема, захопившись їхнім життям та творчістю, митців почала активно пропагувати у себе північна сусідка (зокрема у Москві). І пропагувала і через виставки, і в пресі настільки цікаво, що у 2009 році відомий російський кінооператор та режисер-документаліст Павло Костомаров (серед нагород якого є і «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю) спеціально приїхав до України і зняв про творче подружжя фільм «Удвох». Цей фільм, до слова, куратори та організатори виставки – голова Інституту колекціонерства Ігор Завалій та відомий фотохудожник та дизайнер книг Андрій Кісь  – демонстрували зацікавленим на спеціальній зустрічі у рамках виставки у Національному музеї.

Навіть більше – Володимир Лобода набув  в Росії приятелів та меценатів, які запрошували художника до себе і організовували йому побут та мандрівки (скажімо, на Алтай), аби він лише малював і нічим не журився.

“Це були такі порухи імперії – стягнути до себе все талановите і його за собою закріпити, — говоримо на цю тему з Ігорем Завалієм. – Але й Україна поводила себе так, ніби їй – що стосується подружжя Лобод — ці митці непотрібні.  Ще й часто-густо приправляла це певною дозою ворожості. Митців, на щастя,  це не зламало, не змусило згодитися назавжди переїхати до Росії, куди їх настійливо кликали, обіцяючи золоті гори, але стало для них ще одним аргументом віддалитися від світу”.

Куратори виставки у Львові зокрема розповіли, що навіть серйозний авторитет у російському мистецтві академік Дмитро Жилинський ставив це талановите подружжя російським художникам за приклад. Мовляв, “ви – бєзотцовщіна, а тут відно украінскую культуру». І не він один. Таких людей, які відчули, що мають до справи з чимось неординарним, особливим і за це можна триматися і це показувати, у російській столиці виявилося більш, ніж досить.

Але не в Україні. В нашій державі натомість все складалося інакше. Обох митців, чиї роботи зберігаються не тільки в приватних збірках України, Польщі, Росії, США, Німеччини, Швейцарії тощо, а  й музеях світу, у 2000-х роках не прийняли до Національної спілки художників України із заувагою “за неналежний рівень творчості”. Хоча насправді – як говорили в кулуарах – за цілковиту інакшість, за безкомпромісність, і за складні характери суто людські.

“Пані Людмила значно делікатніша, вона романтик, лірик, — характеризує особистості Андрій Кісь, який за сумісництвом є ще й зятем талановитого подружжя. – А пан Володимир інакший,  це людина-максимум, як окреслив його один відомий мистецтвознавець. Він дуже авторитарний  і водночас дуже демократичний. Дуже різкий, грубий і водночас дуже добрий, тонкий. Неймовірно консервативний у побуті, їжі, одязі і дуже вільний  у власній поведінці. Блискучий педагог, який може з тобою годинами розмовляти, показувати, а з іншого боку нестерпний педагог, бо з ним і п’ять хвилин поруч іноді важко витримати. Людина-протест. Художник парадоксів, який , з одного боку, наче геть несоціальний творець, а з іншого гостросоціальний, бо реагує геть на все, що відбувається довкола. Вся творчість його дуже цільна: від першої до останньої роботи Лободу видно і видно дуже цільного майстра. Тобто в першій роботі вже можна зрозуміти, яким він буде в останній, попри те, що це – художник, який різко змінюється. Принаймні, лише на цій ретроспективній виставці можна нарахувати десь зо сім періодів його творчості. І водночас не можна сказати, що зумів його упіймати. Це митець і особистість, що постійно вислизає, як би не намагався його осягнути. Неодноразово чули, зокрема від західних європейських шанувальників, що Володимир Лобода  є одним із найцікавіших європейських художників. Зрештою, про це є записи і в книгах відгуків. Але для більшості українців це ім’я, яке ще належить відкрити”.

“Щоб наблизитися до пізнання Лободи, його треба побачити багато, – знову Ігор Завалій. – Бо одна картина в приватній збірці нічого не розповість людям, які справді хочуть зрозуміти, про що йде мова. Тобто виставка, на яку ще маємо нагоду встигнути (експозиція відкрита до 5 листопада) важлива тим, що показує  масив великих творів  від 70-х років до сучасного часу. Попри те, що через хворобу Володимир Лобода живопису вже не малює, хоча є активним в інших жанрах  у тій же акварелі.  Але те, що він створив, щиро зацікавленого мистецтвом справді вразить. Адже такого синтезу неопримітиву та авангарду, як у творчості цього художника, в мистецтві годі знайти».

 

Організатори виставки (та, зрештою, і я також) щиро впевнені, що про Володимира Лободу ще писатимуть спеціальні дослідження. І не одне. Недаремно художником уже зацікавився Київ ( зокрема галерея Ню Арт), провівши за останній рік-два в себе кілька виставок його творів, є наміри показати митця не лише в інших містах, а й за кордоном, зокрема в престижних залах у Відні. Бо показувати є що і говорити є про що. Тільки олії та темпери близько 3 тисячі полотен, за 2 тисячі – естампної графіки (ліноритів, офортів, літографій), 1500 дерев’яної  і кам’яної скульптури, 1500 робіт в техніці декупажу, та, звісно, численна оригінальна графіка. Все, як на автора такого бурхливого живопису, педантично підписано та каталогізовано – жодний аркуш не викинутий недбало. Більше – каталогізовані ним всі листи і копії тих, які він сам численно писав друзям та знайомим, головно на мистецькі теми. У цьому теж – Володимир Лобода, хоча така педантичність  на його особу, на сторонній погляд, і не дуже лягає.

Андрій Кісь розповів, що якось, коли він був ще студентом, Володимир Лобода завітав до нього в гуртожиток якраз тоді, коли Андрій різав гравюру. Радий показати майстрові, яким дуже захоплювався, свою роботу, хлопець був заскочений, коли той не виявив ні найменшого бажання, бодай кинути оком на його потуги. “Мені нецікава твоя робота, – сказав йому Володимир Лобода, – ти подивись, який бардак у тебе на столі і в кімнаті. А це означає, що і  в голові в тебе так само, – розвернувся і пішов.

Це вже пізніше художник вирішив, що добре було би хлопця напрягти записувати за ним упродовж дня якісь його думки та міркування, а увечері змусити ті всі записи вголос перечитувати. І напряг. І змусив. А оскільки  Володимир Лобода вмів довести до найвищої точки кипіння не лише далеких, а й найближчих, то на знак внутрішнього протесту зять завів ще  один – підпільний – щоденник, де записував усе, що думає з приводу. Тепер ці щоденники найцікавіші.

Начитаний (а читає Володимир Лобода тільки з олівцем, рясно креслячи те, що читає), залюблений в автентику – байдуже, чи це сільські типажі в його улюбленому хуторі на Дніпропетровщині, де  в 90-х роках купив хату, щоб облаштувати там музей і організовувати літні майстерні для художників (облаштував і організовував), а чи складові пракультури десь на Алтаї —  захоплений філософією та літературою Сходу, без орієнтації на загальновизнані світові імена в образотворчості, але з глибокою повагою до Сезана, Моне, Брейгеля, Володимир Лобода творить мистецтво, що є і його медитативною молитвою, і його інтелектуальною грою. А головне – це мистецтво, де майже завжди висока почуттєва напруга і часто-густо поліваріантність смислів.

“Якось я прочитав, що Делакруа оперував 85-ма відтінками кольорів, – долучається до розмови львівський вітражист Валерій Шаленко. – То в Лободи, напевно, усі 90. Бо він що має під руками, то з того робить шедевр. Колись чимало художників вимушені були працювати в шухляди. Але прийшов час, подіставали, що там було, показали. І все. І вже нікому той доробок нецікавий. Інший час настав. А в Лободи молоді роботи. Вони тоді були молоді, і такими залишаються, не є заангажованими в одному часі. І це те, що притягує – попри їхню неймовірну енергетику – до нього найбільше”.

Людина з непростою долею. Чоловік, життя якого не поскупилося на пригоди (приміром, будучи під Москвою на запрошення своїх багатих приятелів, рятував свої картини, викидаючи їх через вікно палацу, де його поселили  для натхненної творчої праці. Бо в час перебування господарів на їхніх роботах палац приїхали «віджимати» інші багаті зі своїм розумінням, що чуже, а що їхнє). Художник, який не терпить нещирості у мистецтві, не кажучи вже про нещирість у повсякденному житті. Все це також про Володимира Лободу, який уже увійшов у розуміння загалу як дивак, для якого дивацтво не маска, а його органічна сутність.

Львів схильний перебирати талантами. Можливо, через те, що тих талантів акумулюється тут багато. Він схильний як підносити, так і знищувати, кидати в забуття, з якого подекуди просто неймовірні постаті (що їх будь-яке інше місто без жодних застережень ввело би у вінець власної слави) годі видобути.  Видається, Володимир Лобода довгі роки балансував на грані. Сам він тим насправді не переймався, але  якщо не для сучасників, то для прийдешніх, це була би справді величезна втрата.

… Спеціально для своєї хати на улюбленому хуторі Володимир Лобода свого часу створив  іконостас з восьми картин, що 25 років провисів у його кабінеті. Цього року  трапився інцидент, коли від комина геть зітліла балка, все в хаті було задимлено і почорніло, а картини цілі. Магія…

Фото з архіву Андрій Кіся

Коментарі

Позначки: