Є такий модний французький письменник Мішель Уельбек. Мені до смаку його романи, зокрема «Платформа». Чи, скажімо, зовсім класний – «Мапа і територія». Я читав його, на жаль, російською, бо вітчизняні перекладачі, як, зрештою, уся спільнота за поодинокими винятками, не надто квапляться встигати на світовими трендами правдиво високого штибу. Ні-ні, за всім решта встигаємо – за найкрутішими Iphone, гендерними суперечками, написаними кимось, лише не нами, стандартами тощо. Інша річ, чи годиться весь цей мотлох на роль тренда?
А от з новинками справжньої літератури у перекладі українською – справжня біда. І з Уельбеком теж. Бо він уважає, що насправді мапа іноді є важливішою, ба – навіть мальовничішою, за територію.
У країні, в якій сусіди суттєво покроїли мапу, – це, погодьтеся, дуже важливо. Тим паче, що, користаючи з наших бід, учорашні союзники, теж сусіди, пробують скоригувати українські кордони на свій штиб. Дістаючи з рукавів розмаїті карти. Засмальцьовані, однак, з’ясовується, – козирні.
Іноді мені видається, що мовні питання є дамокловим мечем, який нависає над українським політикумом з початків незалежності. Хто з них не користався цією болячкою, аби здобути місце під сонцем? Хто не спекулював на почуттях українців, які розмовляють різними мовами? Хто не обіцяв, що або розвиватиме рідну «солов’їну», або ж до останнього патрона захищатиме інтереси іншомовних?
З початком московської агресії ці суперечки майже вщухли. Але ледь ми взялися упорядковувати сфери застосування мови, зокрема освіту, з’ясувалося, що це не надто до смаку нашим, здавалося б, близьким за європейським духом сусідам. Угорщина, Польща, Румунія довели справу до Парламентської асамблеї Ради Європи, а найбільш рвучкі з їхніх політиків пригрозили взагалі переглянути Угоду про асоціацію України з ЄС.
Я не вдаватимуся тут до переліку резонів/двозначностей свіжого закону про освіту. Скажу лише, що за істериками радикалів з-за Чопа, Мостиськ чи Вадул-Сірета виразно бовваніють кілька мотивів.
Перший з них – виборчий. У цьому сенсі гламурні європейці не надто відрізняються від наших політичних тварин. Вони ладні кинути у кострище популізму все, що під рукою, не надто, однак, замислюючись над наслідками. «Мовна риторика» призначена для внутрішнього вжитку, аби вгамувати реваншистські почуття прихильників «Великої…» – Угорщини, Румунії, Польщі і далі за списком. Найцікавіше: прихильники (принаймні, артикулятори) ідеї перегляду європейських кордонів, ідеї ревізії «Ялти» засідають у найвищих європейських інституціях, які покликані берегти, як зіницю ока, ці непорушні константи.
Другий – утилітарний. Киваючи на «неєвропейськість» українців, недавні вихідці із «совєтського табору» прагнуть посісти ролі менторів-учителів Києва, змусити його йти у фарватері їхніх захцянок.
Третій – реваншистський. Про нього остерігаються говорити уголос, але у тому то й біда, що й Москва ніколи відверто не артикулювала своїх загарбницьких планів щодо України (як і досі утримується від схожої риторики). Однак це не завадило їй анексувати український Крим і запровадити війська на український Донбас. Приклад вседозволеності – заразний. Тим паче, що мова про ласі шматки території знекровленої війною країни.
А нічим. Окрім дивних гарячкових, та, однак, запізнілих заяв зовнішньополітичного відомства, запальних промов Президента і глухого невдоволення доморощених радикалів. Хоча маємо чітку правничу позицію, базовану на міжнародних конвенціях і хартіях, і з цієї позиції автори закону про освіту не відступили ні на йоту.
Утім, говорити про право у нинішньому лібертаріанському світі якось навіть непристойно. Ми любимо нарікати на те, що українські закони, – мов дишло. Але європейські, по-суті,з тієї ж опери. Будь-яке свавілля можна прикрити високими гаслами про свободу, вигадати на рівному місці утиски цієї свободи, підняти на щит прекрасні гасла… І все це завершиться банальним диктатом партійних бонз або ж меркантильним бізнесовим зиском, і ніхто не додасть собі труду навіть пояснити, чому так вийшло.
У цій правовій катавасії наша політична еліта мала б діяти, чітко усвідомлюючи, що за її плечима не тільки мапа і територія, яку варто боронити. Бо обидві ці речі направду лише тоді мають сенс, коли є країна.
Однак навряд чи варто вимагати від політиків єдності, якою, правду кажучи, вони у нас ніколи не переймалися. Зашореність на дріб’язкових інтересах (дріб’язкових з точки зору перспектив України), банальна жадоба і невситимий гедонізм, захист власного комфорту і власних статків змушують їх до неймовірної еквілібристики на владному канаті. Серед іншого вона передбачає й рухи супроти здорового глузду.
Доки українські політики не зрозуміють, що терен від Чопа до Хутора Михайлівського є країною, за яку вони відповідальні, доки вони не втямлять різницю, рівно ж як тотожність між країною і територією, доти у світі не переведуться охочі проводити нові межові лінію на нашій мапі. І знаходитимуть для реалізації своїх намірів дуже потужні, козирні карти.
Ілюстрація: Цензор.НЕТ