“Поняття свободи – історія від людей”

“Рослина завжди має свободу рости вгору. Чия воля такої свободи? Вазон формує конфігурацію та розміри рослини, наскільки це впливає на вільний ріст рослини? Наскільки відрізняється свобода у резервуарі від свободи на горищі чи свободи у пустелі? Якщо рослину раптово висмикнути з вазонка, то вражає – наскільки форма корневища, яке чомусь вільно росте униз, повторює обриси вазонка!.. Якщо рослину, вивільнену з вазонка, залишити у такому стані – що з її свободою буде далі?.. І чим є порожній вазонок сам по собі? Або вони (рослина і вазон) поруч? І коли Їх багато – і всі вони ВІЛЬНІ?”, — сформулював художник Влодко Кауфман суть свого перформансу “Керована свобода”, який у рамках масштабного проекту “Вигнанці” відбувся у “Дзизі” минулого тижня.
Властиво, розмірковування на тему свободи, як і на тему часу, супроводжують практично всю творчість цього митця і є для нього найбільш притягальними. Артдиректор львівської галереї “Дзиґа”, один із тих, хто почав першими впроваджувати мистецтво перформансу в Україні та є ініціатором і співорганізатором Тижня актуального мистецтва у Львові, художник, який не побоявся усупереч всезагальним несприйняттю та агресії відстояти власне право бути собою, Влодко Кауфман, зрештою, до цих нині облюбованих для власної творчості тем прийшов невипадково – життя постійно дає йому для тематичних роздумів чимало поживи. Сьогодні деякими з них він ділиться на запрошення 4studio.

– Влодку, що для тебе означає свобода? Альбер Камю, приміром, вважав, що свобода — це можливість стати кращим

– Є багато міркувань на цю тему, але насамперед свобода – це відносність. Якщо хтось каже, що він – вільний, то я відразу готовий спитати – від чого вільний? Бо якщо ти вільний, то чогось позбавляєшся. А якщо чогось позбавляєшся, то позбавляєшся насамперед певної залежності. А залежність не завжди є доброю і не завжди поганою. Людина насправді – істота фізіологічна, яка народжується, живе, розвивається і вмирає за певних обставин. І так триває тисячоліттями. Відповідно упродовж усього існування людства сформувалися певні взаємини між людьми, які переросли в традиції, а традиції у закони. Тобто виробилася система взаємоіснування людей. Якщо я приналежний до тих чи інших традицій, виріс із ними, то переважно волію у такій системі і жити. Позбавлення мене можливості це зробити і є позбавленням мене свободи. Тобто поняття свободи – історія, яку формують самі люди.

– Інакше кажучи це означає, що всі ми свободу розуміємо по-різному навіть у межах одного соціуму?

– Абсолютно. Мене завжди бісить, коли колеги кажуть про себе “я – вільний художник”. Я відразу питаю – вільний від чого? Якщо малюєш картини, чому показуєш їх людям? Якщо ти вільний художник, то маєш робити тільки для себе, заради себе і в своє задоволення. І тебе найменше має цікавити, що про тебе будуть думати. А якщо ще й даєш роботи на виставку – то вже невільний, бо вимагаєш будь-якої реакції на свої твори.

– Тобто вільних митців не існує?

– Хіба якщо закинути такого на безлюдний острів, де нікого нема, і він там житиме і щось собі витворюватиме. Та й то кожен художник, як і кожна людина, є продуктом певної цивілізації, а відтак нею заражений. А це означає, що навіть на безлюдному острові він буде робити так, як його навчили. А це теж неволя.

“Тобто свобода – це прагнення. Навіть прагнення свободи – це свобода. Але саме поняття свободи – абстракція.

– Ось ця несвобода — наш дар чи наше покарання?

– Ні те, ні інше, а, як я вже сказав, умовність, яку ми для себе створили. Усі маємо бажання чогось кращого від того, що є, і ось це стремління до чогоcь – це і є свобода. Тобто свобода – це прагнення. Навіть прагнення свободи – це свобода. Але саме поняття свободи – абстракція. От зараз стою на зупинці, мене ніхто не зачіпає, отже я начебто вільний. Але не можу таким бути. Бо довкола мене багато живих істот — чоловіків, жінок, собачок, кішок, які впливають на мої стосунки з ними, і мушу з цим рахуватися. Люди собі понавигадували безліч опцій – систем співіснування людей, що їх будь-яка цивілізація зазнавала одночасно в макро- і мікромасштабі — демократію, тиранію, матріархат тощо. Плюс до того ще долучити релігію, а це вже значно глибший важіль впливу на свідомість, який теж вирішує питання свободи чи несвободи (правда, там свобода розглядається в іншому вимірі – не фізіологічному).

– Релігія і свобода, на твій погляд, сумісні питання?

– Тут, як на мене, доцільніше говорити про віру і свободу. А що таке віра? Це теж свого роду прагнення свободи. Приміром, знаємо про буддистів, що вони спроможні довести себе до стану, коли втрачають будь-які емоції, а — відповідно — стають незалежними від усього. Ось ця незалежність і є станом свободи. Але до того треба дійти. Чим більше хочеш бути вільним, тим більше маєш позбавляти себе певних соціальних залежностей, які створюють тобі комфорт – соціальний, духовний, фізіологічний.

– Що створює комфорт тобі?

– Коли роблю те, що хочу, коли бачу, що проект, який замислив, втілюється у життя. Для того, щоб жити, художник — як будь-хто інший — має виконувати певну роботу, щоб заробляти на життя гроші. Не всі художники заробляють на життя виключно творчістю. Хоча такі випадки є. А переважно ти робиш у житті щось іще. Так і я. І може, хотів би всі свої “виверти”, як їх дехто називає, кинути, але вже не можу. Бо відчуваю гостру внутрішню потребу щось творити. І це вже питання концентрованого его, коли на рівні підсвідомості художник є таким собі мікробогом, що створює певні світи. Інша справа, що далеко не завжди на ті світи є адекватна зовнішня реакція. Хоча оцінка творчості форматується, вона не є абсолютною даністю. Згадаймо хоча би готику, яка за часів відродження вважалася варварським мистецтвом, а сьогодні тішимося, що такий період у людському бутті був. Тобто те, що тебе можуть не сприйняти сьогодні, аж ніяк не означає, що ти не опинишся в центрі уваги завтра. Тобто погляди на щось постійно змінюються і канони теж змінюються.

“Людина почуває себе добре, коли їй комфортно. А актуальне мистецтво – це драстична річ, яка акцентує болючі місця”.

– Як вони змінилися, коли говоримо про актуальне мистецтво? Чи попри всі гучні заяви, є у цьому мистецтві, зокрема в Україні, певний поступ?

– Це мистецтво не люблять ніде, бо воно некомфортне. Людина почуває себе добре, коли їй комфортно. А актуальне мистецтво – це драстична річ, яка акцентує болючі місця. Це така дуже неприємна діагностика того, що відбувається у соціумі і яка також передує своєю активністю тому, що має статися у цьому соціумі нехорошого. Але людина не хоче над цим замислюватися, вона хоче розслабитися. А тут її змушують думати і виникає опір. Бо людина хоче, щоб було добре без серйозних зусиль. А як тільки доводиться прикладати зусилля, опір виникає практично завжди.

– Можливо, людина розцінює актуальне мистецтво як те ж таки посягання на власну свободу?

– Не думаю, це швидше — нерозуміння. Як правило, в наш час ми часто плутаємо поняття анархії і демократії. Бо демократія – це відповідальність: якщо хочу, щоб було мені добре, то маю думати про те, щоб добре було й іншим. А думати про інших ми не любимо — спершу я, а інші почекають. Тому нема терпимості у висновках. Якщо я того не розумію, отже воно погане. Більше того – воно не має права на існування. Середній обиватель Франції, Німеччини, США не краще розуміється на сучасному мистецтві, ніж обиватель України, але рівень толерантності, ставлення до того, що він не розуміє, значно вищий. У нас радикальне несприйняття. А в них — якщо я чогось не розумію, то маю не обурюватися, а принаймні спробувати осягнути, чому не розумію, розібратися. Актуальне мистецтво, яке так чи інакше в Україні таки розвивається, покликане сказати людям, що насправді мистецтво – не натюрморт зі соняшниками чи портрет генераліссімуса, а спосіб втілити духовні чи емоційні прагнення художника. І дійсність це підтверджує. Бо жанрів у мистецтві, як молекул у світі, безліч. Як тільки з’являється якась нова технологія, вона завжди закарбовується у сучасному мистецтві у якомусь вимірі.

– Витісняє вона те, що було до цього?

– Коли з’явилася фотографія — всі переживали, що вмре живопис, але є живопис і є фотографія. З’явилося кіно і всі захвилювалися, що вмре театр, а є і театр і кіно. З’явилася доступна відеотехніка і всі заговорили про смерть кіно, але воно успішно існує поруч з відеоартом, медіаартом тощо. І все це розвиватиметься до безмежності. Є безліч ніш, які дають художнику можливість зреалізуватися. І це треба розуміти, а потім вже з’ясовувати – має таке мистецтво чи ні право на існування. Здається, Селінджер сказав: “Я не роблю для людей”. Колись нам в школі повторювали чи не слова Леніна, що мистецтво належить народу. Це абсолютна бздура. Бо мистецтво передовсім належить тому, хто його творить. От кажуть: “Зроби як для себе”. Тому що для себе ти зробиш найліпше. І коли я створюю якийсь проект, то добре розумію, зблудив десь чи ні, був щирим чи ні. Тільки сам художник може адекватно оцінити справжність того проекту, наскільки він йому вдався. А реакція людей – це вже їхня реакція. Бо хороший твір має мільйон розкодувань. За сто років мільярдний глядач мільярдний раз по-іншому той твір потрактує. І в тому його цінність.

– Який відсоток “вимахону” в актуальному мистецтві? Бо скажімо, в живописі чи графіці важче приховати власну непрофесійність – зокрема володіння ремеслом, елементарні знання основ композиції та кольористики й інше.

– Напевно, такого 90 відсотків. Однак саме оте володіння ремеслом заважає мені сприймати позажанрові чи мультижанрові твори об’єктивно. Бо так чи інакше я роблю поправку на всі нюанси того, як мене навчили малювати. Однак коли занурююся у жанр іншого виміру, то там цілком інші закони побудови образу і треба на то зважати. Один мій товариш із Польщі, художник, якось сказав, що можна поставити валізу на траві і це буде шедевр, а можна поставити валізу на траві і це буде профанація. Зараз в сучасному мистецтві настільки тонка межа профанацій, спекуляцій та справжності, що її відчувають дуже мало людей. Зате дуже багато вміють на тому заробляти, задурюючи іншим мізки. Та ще й воно накладається на купу проблем сучасного українського мистецтва, де кожен другий насправді – це низькопробний плагіат. Пам’ятаю свій шок, коли потрапив до музею сучасного мистецтва в Берліні і раптом побачив на стінах багатьох провідних художників України, тільки от під картинами стояли інші прізвища і дати на 30-50 років раніше.

– Але ідеї витають в повітрі.

– Безперечно, але й подати їх можна по-різному. А можна просто використати упаковку, бо упаковка завжди є привабливішою, ніж сенс. На жаль, сучасне українське мистецтво – часто-густо упаковочне, та ще й та упаковка створена не у нас і не за нашими звичними канонами і поглядами, а запозичена де-інде. Адже набагато простіше наслідувати когось, аніж створити своє. Тобто проблема сучасного мистецтва в Україні набагато серйозніша, ніж може видатися на перший погляд. І навіть не в площині глядача, а в площині творця, якому легше, комфортніше щось запозичити, ніж виробити, придумати власне.

– Але в такому випадку це означає, що маємо небагато шансів.

– Особисто я іноді навіть думаю, що ми приречені. Але згадую імена тих цікавих художників, які таки є, і стає не так тоскно.

– Як ти бачиш сам себе у цьому контексті? І де себе вільготніше почуваєш – в актуальному мистецтві чи живописі, який свого часу ти опанував досконало?

– Поняття жанровості зникло для мене уже дуже давно, бо я серйозно обпікся. Ще десь на початку 90-х пережив дуже серйозну внутрішню кризу, бо вважав, що поза живописом нічого іншого існувати не може. А чим глибше занурюєшся у те, що тебе дуже гріє, тим більше знаходиш ям, які неможливо залатати. Тобто в певний момент починаєш розуміти, що ту чи іншу твою ідею в живописі зреалізувати неможливо. Бо живопис має іншу систему координат. І це стає катастрофою. На кшталт тієї, коли людина знала, що земля пласка, а земля виявилася круглою. Цей образ дуже добре пасує і до сучасного мистецтва. Багато художників виростало із переконанням, що поза живописом, графікою та скульптурою нема світу. І раптом виявилося, що може бути ще якийсь перформанс, інсталяція тощо.

– Але ж і одне й інше можна поєднати.

– Власне. Персонально для мене дуже важливо, коли виникає в голові якась ідея, знайти технологію, яка дозволить мені цю ідею зреалізувати. Тобто ідея первинна, а вже технологія може змінюватися – від живопису до якихось новітніх форм висловлювання. Але в стосунках з колишніми друзями-художниками це виглядає на те, що я і далі займаюся дурницями, хоча в моєму віці мав би вже бути поважним професором, малювати картини і успішно їх продавати. Однак мене мучить щось інше. Мучить настільки, що я беру і втілюю, заробляючи чи утверджуючи серед своїх ровесників авторитет такого собі “бахнутого” на голову.

“Художник тисне на больову точку, але не показує шляхів виходу, оскільки їх не знає. Він знає, де болить, іноді – чому болить, але вирішити це неспроможний”.

– Намагаєшся у такий спосіб докластися до вирішення певних проблем світу?

– Ні, просто не можу цього позбутися. А щодо вирішень, то я не вірю художнику, який каже, що може розв’язати проблему. Бо це неправда. Художник тисне на больову точку, але не показує шляхів виходу, оскільки їх не знає. Він знає, де болить, іноді – чому болить, але вирішити це неспроможний. Мистецтво і формується залежно від того, що відбувається в соціумі. Будь-яка революція – технічна, соціальна, сексуальна, політична на мистецтво впливає безпосередньо. Культура, яка народилася в еллінській цивілізації, не схожа на ту, яка була в єгипетській. А те, як саме існує суспільство, впливає на те, як мислять і працюють митці. Художник Нью-Йорка не може творити так, як художник у Львові. Це очевидно. І навіть той, кого всі вважають бездарним, може залишити по собі слід, який стане цеглинкою у культурі. І це вже вирішувати не нам.

– Ця думка, як правило, митця гріє?

– Це комфортна система себе заспокоювати. Бо гріє, як правило, щось інше. Мене, наприклад, гріє те, що роблю, і коли думаю, що зроблене мені вдалося. От чому люди творять? Чому 20 000 років тому всі полювали на звірів, а якийсь вар’ят брав і тих оленів на стінах вишкрябував? Це означає, що серед тисяч людей лише кілька наділені особливим вмінням реагувати на те чи інше. Ми називаємо це покликанням. Можна ставитися до мистецтва як до професії, а можна як до покликання. І це зовсім різні речі. Якщо сказати грубо, для мене мистецтво – свого роду наркозалежність, бо кинути його я не спроможний. В училищі (нині коледж прикладного та декоративного мистецтва імені І. Труша – 4studio) доля звела мене з неймовірно цікавим художником та особистістю Романом Безпалківим, якого можу зі спокійною душею назвати своїм вчителем. Бо вчитель – це щось значно більше, ніж викладач окремих фахових дисциплін. Так от він казав: “Я не буду вас вчити малювати. Бо малювати можна навчити і мавпу. Я буду вас вчити думати@. Ось ця спроможність думати – для мене у мистецтві чи не найважливіша.

– Думаючи, отримуєш більше свободи?

– Напевно, ні. Але чим більше думаєш, тим серйозніше розумієш, що свобода – абстракція, і виходить замкнене коло. Тому людина (або хтось нам заклав, щоби легше жилось) створила умовності – навіть на науковому рівні – навколо речей, які наш мозок не осягає. Ці умовності дають можливість швидше осмислювати ті чи інші помилковості і йти далі. Ось цей момент розвитку чи нашарування – дуже важливий. Бо коли є глибинність знань, тоді є вибір.

Фото Ярини Коваль та з архіву Влодка Кауфмана

Коментарі

Позначки: мистецтво, перфоманс