«Наше ремесло – це своєрідна терапія, самолікування»

Чи любите ви детективи? Навіть якщо скажете «ні», мушу вас запевнити, – ви однак переживаєте їх. Бо наше з вами життя, сповнене багатозначними сенсами, емоційними і не тільки – направду реальними – перипетіями, клубками інтриг, головоломними ребусами. Ну, справжнісінький детектив. Інша річ, що хтось оминає розв’язки, легковажно відкладаючи їх на потім, а хтось дуже гостро переймається ними, іноді аж до відчаю, до безнадії.

«Написання детективу потребує особливого таланту і тих якостей, – насамперед, поваги до читача, – яких нашим письменникам часто бракує. Бо ж тут важить не так твоє творче «я», як закони жанру, де текст має читатися на одному подиху і двірником, і професором…», – так міркує мій співрозмовник про свою роботу. Маленьке уточнення, – Олександр Вільчинський пише не тільки детективи.

«Сенс у тому, щоб не писати грубих книжок»

– Насамперед, традиційне запитання. Твої відчуття нашого часу, ось цього – актуального періоду з останніх трьох-чотирьох років. Як ти маркуєш цей час?

– Ти знаєш, для мене час – категорія дуже динамічна. У мене стійке відчуття того, що його катастрофічно не вистачає. Все ж інше настільки змінюється, що якось навіть важко одним словом про це сказати. Хоча, здавалося б, для письменника головне – писати, – так же ж… І все, що поза цим процесом – нібито марнування часу. Але насправді часто відбувається навіть навпаки. Тобто, час, витрачений на писання, виходить його марнуванням. І тут немає однозначних рецептів.

Я думаю, що останні роки для мене, як і, мабуть, для всіх українців, переповнені різними подіями, – і драматичними, і піднесеними, й іронічними, з розмаїтими підтекстами. І якщо ми вже говоримо про те, чим я інколи займаюся (сміється), тобто пишу книжки, то твоє зауваження, що я не обмежуюся детективами, мені якось ближчі. Я взагалі собі вже кілька разів казав, що більше не писатиму детективів. Але вони з мене вилазять, з’являються самостійно, либонь без моєї участі (сміється). І чому так, – не знаю…

– Ти спілкуєшся з молоддю, зокрема зі студентами. Чи зауважуєш певні розбіжності в оцінках часу – своїми та їхніми. Чи зумовлено це конфліктом поколінь, чи, може, різницею досвідів?

– Я особливої різниці не відчуваю, – може, то мені щастить? Зрозуміло: студенти – це вже певна підготовка, певний рівень ерудиції, отож сприйняття світу, і моє, і їхнє, якось синхронізуються. Єдине, мабуть, що різнить, – це коли доходить до розуміння ролі грошей у нашому житті. Може, тому, що ми виростали в одних умовах, а вони в інших… Але молодь більше акцентує на цьому аспекті. І я їх розумію, можливо, навіть помиляюся, але все ж намагаюся їх переконати, що щастя все ж – не в грошах… Не тільки в грошах.

У всьому ж іншому… Я викладаю їм певні дисципліни, але й вчуся у них. Тобто відбувається дуже позитивний обмін енергетикою. Я отримую такі заряди, імпульси, які, сумніваюся, чи отримав би деінде. Може, тому я й оптиміст, що спілкуюся з молоддю, і що процес цей постійний

– Запитання до літератора. Маю стійке враження, що нині читають мало книг, особливо книг грубих і серйозних. Чи це так? Якщо так, то яким є сенс писання?

– Сенс у тому, щоб не писати грубих книжок (сміється). Не писати таких, яких не читають.

Усе-таки думаю, що не все так аж трагічно. Хоча, звісно, читають не стільки книжки, а електронні версії. Всі мої книжки, принаймні, ті, що вийшли у «Фоліо» (а їх чотири), є в інтернеті. Я їх туди не викладав, і видавець проти, але вони там якимось чином з’явилися. Я навіть думаю, що коли писали наші класики у ХІХ столітті, то тоді читали ще менше. І попри це, письменники знаходили у цьому сенс.

Я навіть припускаю, що коли пишеш, то насправді не думаєш, чи багато людей це прочитає. Уявляєш собі двох-трьох, які це обов’язково читатимуть, тих, чия думка тобі важлива.

Я взагалі-то намагаюся писати якомога менше. І пишу лише тоді, коли не писати не можу. Коли ходжу колами з якоюсь темою, вона стає нав’язливою настільки, що мушу сісти, і її з себе видати. До слова, бачу у цьому сенс письменницького ремесла – не писати постійно. Цілком усвідомлюючи однак, що довгі перерви лише ускладнюють процес подальшого писання.

Довкола ж таке насичене життя, і від усього справжнього, що є у ньому, варто отримувати насолоду не лише за письмовим столом, не лише за комп’ютером.

«Політика – це комедія з елементами фарсу»

– Свого часу ту пробував себе у політиці, – якщо можна назвати спробою вісім років депутатства у Тернопільській міськраді. Відтак остаточно пішов. Чому?

– …Можна було б і швидше кинути цю справу. Розумієш, це якось відбулося помимо моєї волі. Я ніколи не намагався там бути, у цій містечковій політиці. Але так уже вийшло. І тепер я навіть вдячний долі, що так склалося, і що це відбулося у відносно ранньому віці – десь після 25-и.

Причому, я одразу зрозумів, що це не моє, але як уже звідти було виходити, коли тебе обрали депутатом? Чи призначили редактором міської газети?

Але письменник, – хоч я не дуже люблю цього слова, все ж підібрати інше важко, – він що б не робив, все одно думає: «Як я про це напишу?». І всі роки, коли я ходив на сесії, варився у такому вариві, я думав, як я про це колись напишу. І мрії рано чи пізно здійснюються. Я отримав стипендію Gaude Polonia, прожив півроку у Варшаві і написав роман «Віагра для мера», – з такою дещо імпозантною назвою, хоча насправді він – про містечкові вибори. І я якось з себе це струсив… Роман наробив у Тернополі переполоху, хоча це, – тьху-тьху, – минуло мені безболісно.

Отаким був мій досвід політика. І тепер я думаю, що по-іншому не могло б бути.

– Чим, на твою думку, думку автора детективів, є нинішня українська політика – детективом, фентезі чи, може, трилером. Чому вона така, а не інша?

– Мабуть, всього потроху. Точні аналогії будуть хибними, однак, як на мене, це комедія з елементами фарсу. Але я б не сказав, що такою є тільки українська політика. Будь-яка політика є така. Навіть те, що зараз відбувається у Сполучених Штатах після виборів Трампа, – не менша комедія з елементами фарсу.

Бо такою вже є політика назагал. У ній присутні виконавці, режисери, статисти, масовка. Її (політику) слід сприймати такою, як вона є. Інших політиків ми не маємо. Треба миритися з тими, які є, але час од часу підштовхувати їх. Я не певний, що це дасть результат. Але хоча б для самозаспокоєння… Принаймні, письменник, створюючи паралельну реальність, свій світ, може робити це бодай у своїх романах.

Коли 2010 року прийшов до влади Янукович, то я був у дуже песимістичному настрої. І написав роман «Льодовик». До речі, почав його в Ялті, тоді ще на підконтрольній Україні території. І в Ялті дуже добре писалося про… льодовик, про холод, бо там була спека. І частина дії відбувається у Межигір’ї, і там Януковича вже давно немає.

Я це запропонував видавцеві, він відмовився друкувати таку річ зі зрозумілих причин. Але журнал «Сучасність» і його редактор Тарас Федюк не побоявся це зробити. А потім, коли Янукович накивав п’ятами, то і видавець вже не впирався.

Ось там я відвів свою письменницьку душу з приводу політики. Бо наше ремесло – це своєрідна терапія, самолікування. Не скажу, що мені полегшало, але попустило однозначно… (сміється). До того ж, деякі речі мені вдалося передбачити, можливо, в дещо іншому вимірі. Проблеми з Московією… Льодовик у мене зупиняється на кордонах України.

– Чи можна сподіватися на те, що принаймні в осяжному часі в Україні таки зможуть переукласти суспільний договір між громадою та владою? Яким, як гадаєш, мав би бути такий договір?

– Є думка, що українці не люблять влади. Але чому тільки українці? І американці не люблять. У США я тільки й чув іронічні зауваження на адресу тих, хто керує ними. А з приводу договору? Я гадаю, що кожні вибори є таким договором. У гіршому варіанті – революція. Коли вона вже неминуча, – як от Революція Гідності.

Так от, під час виборів чи революцій громадяни мають можливість уплинути на владу. Правда, громадяни не завжди користають з таких нагод. Дехто це сприймає специфічно – як можливість заробити, до прикладу. І наш брат-журналіст також, до речі…

Я гадаю, що влада, якою вона є, такою і буде, якихось особливих ілюзій у мене немає з цього приводу. Але зараз, на відміну від 2010 року, у мене більш оптимістичне відчуття від того, що ми бодай рухаємося у правильному напрямку. Якщо говорити про нашу національну ідею, то це – наше повернення у Європу. Це шлях довгий і тернистий. Важкий, непростий, з війною, з трагедіями. Але шлях правильний.

«У човні посеред озера, – це супер, це кайф»

– Запитаю тебе про приватність. Нині світ аж надто, як на мене, транспарентний, соціальні мережі зробили свою справу і, видається, що немає потаємних комірок для «самості». Як даєш собі раду з цим? Де твій спокій?

– Я не відчуваю якихось особливих проблем через відкритість. І знаєш чому? Якщо вірити моїй мамі, я народився у Тернополі, у пологовому будинку над озером, під час занять студентів медінституту. І ось на прикладі моєї появи на світ професор пояснював студентам, як це відбувається. І тому я за натурою є відкритим і публічним (сміється), ну що ж залишається?…

Хоча, звичайно, я люблю самотність, ба більше, мені комфортно бути самому. Може, це також пов’язано з певними моментами особистого досвіду. Я виріс біля лісу, але він для мене досі залишається незбагненним. Тож я люблю блукати лісом, щоразу відкриваючи його. Крім усіх вже згаданих недоліків, я ще й рибалка. І от у човні посеред озера, – це супер, це кайф. Якби не інші рибалки (сміється)…

Але все закінчується. Повертаєшся з риболовлі, залишаєш човна і увечері все одно заходиш у фейсбук. Ну, як же без нього? Я був місяць у Шотландії, на письменницькій стипендії. Там створили у замку всі умови для нашого брата: ні інтернету, ні телебачення, ні радіо, тільки сиди і пиши. А все однак знайшов там інтернет. У бібліотеці містечка неподалік, я щодня долав два кілометри в один бік. Заради того, аби надіслати колонку, яку я веду в одній тернопільській газеті. Та, звичайно ж, заради того, аби поблукати інтернетом.

Тож я не страждаю від відкритості. Навпаки, мені видається, що це перевага, це просто чудово.

– І традиційне запитання – про мрію. Чи є у письменника Олександра Вільчинського така, і чи наважишся її озвучити публічно?

– Знаєш, кажуть, що висловлена мрія не збудеться… У Празі є Карлів міст і статуя святого Яна Непомуцького. Його призначення – допомагати. За нього скульптуру варт потриматися, помріяти, але не озвучувати намріяного.

У мене ж у житті чомусь мрії випереджають мої бажання. Я колись написав оповідання «Останні лови» (начитались хлопці Фенімора Купера і вдають зі себе індіанців), і через рік я потрапив до Америки, ходив по Аппалачах. Написав я «Шерлока Холмса на Форумі видавців», – і поїхав у Шотландію (сміється)…

І чомусь мені б дуже хотілося, щоб на наших телеканалах були українські серіали. Щоб їх було багато. Не один-два, довкола яких ми б сперечалися і говорили, що це не так, і це не так… Якщо їх буде двадцять, а через рік – сто, то серед них два-три будуть точно геніальними, а десять добрими.

Цього недооцінює і наша журналістська братія, і телевізійники. А серіали впливають на підсвідомість, вони багато чого формують. А в нас або не вміють, або не можуть, або не хочуть взятися за це. Але, сподіваюся, крига скресне, і на наших телеекранах будуть українські добротні, цікаві та інтригуючі серіали…

– Я теж на це надіюся. Гарна мрія і досяжна. Дякую за бесіду, Олександре.

Довідка

Олександр Вільчинський

Народився 2 січня 1963 року на Тернопільщині. Український прозаїк, журналіст, науковець

У 1985–1990 роках працював на Одещині, у редакціях кількох газет. Відтак повернувся до Тернополя, працював у газеті «Тернопіль Вечірній», спочатку завідувачем відділу культури, а згодом – головним редактором.

З 1995 року член Національної спілки письменників України, з 2002 року — Асоціації українських письменників.

З 2006 року викладач кафедри журналістики Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка.

У 2012 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Преса Тернопільщини 1985–1991 років: структурно-змістовий аспект» в Інституті журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій.

Автор новел, оповідань, повістей, романів. Зокрема, «Неврахована жертва», «Суто літературне вбивство», «Останній герой», «Віагра для мера», «Дерева на дахах», «Криївка», «Льодовик». Ініціатор та упорядник книжкової серії «Український детектив». Автор концепції «Тернопільська альтернатива», де означує літературний феномен, що склався на рубежі 2000-х років на Тернопільщині (домінування жанрів так званої «масової літератури».

Лауреат Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова’2002» та володар Гран-прі і першої премії «Коронація слова’2003».

Дружина — Тетяна Вільчинська, доктор філологічних наук, професор, декан факультету філології і журналістики ТНПУ ім. Володимира Гнатюка.

Фото: Погляд

Коментарі

Позначки: література