У Львові трагічно загинула відома спортсменка

Новини 16 Червня, 2019 345

Подружжя Рассихіних/Фото: Юрій Назаркевич/ФБ

Автомобіль збив жінку біля Привокзального ринку

У Львові 16 червня трагічно загинула відома гімнастка Любов Рассихіна.

Як повідомив на своїй сторінці у Facebook керівник прес-служби ФК «Карпати» Юрій Назаркевич, нещастя трапилося біля Привокзального ринку на вул. Городоцькій коли жінка йшла на поїзд, щоб їхати до доньки.

Скриншот ФБ

«Надійшла сумна новина до родини відомих спортивних постатей Львова Рассихіних. Трагічно загинула Любов Рассихіна. Жінка йшла на потяг, їхала до своєї доньки. На жаль, смерть настала моментально. Майстру спорту з гімнастики, судді міжнародної категорії Любов Рассихіній було 77 років і вона декілька десятиліть очолювала спеціалізовану дитячо-юнацьку спортивну школу олімпійського резерву при львівському СКА. Любов Рассихін – дружина Бориса Рассихіна, який виступав за «Карпати» ще у 1963 році, у перший рік існування команди, у 70-ті роки минулого століття працював у тренерському штабі «Карпат», а в 1989 році був головним тренером відродженого львівського клубу. Любов та Борис Рассихіни прожили разом майже 60 років. Колектив футбольного клубу, ветерани і вболівальники команди «Карпати» висловлюють щирі співчуття родині Рассихіних. Вічная пам’ять. Інформацію про місце і час похорону Любов Рассихіної буде повідомлено додатково», – йдеться у дописі.

Як повідомляє «Главком», Любов Рассихіна – дружина Бориса Рассихіна, відомого футболіста 1950-1960 років, який шість років виступав за донецький «Шахтар», а в 1963-1964 роках був провідним виконавцем щойно створених львівських «Карпат».

Так з того часу родина Рассихіних у Львові й залишилася, прожила у шлюбі майже 60 років, виховала сина і доньку. Фактично, на вівтар кохання Любов і Борис поставили власні спортивні кар’єри.

«Одружилися ми ще у 1960-му, – розповідав свого часу Борис Андрійович. – Тоді ж, відігравши за дубль, чув від тренера «Шахтаря» Ошенкова: «Готуйся завтра на матч основних складів». Я ж закоханий, прохаю тренера: «Олеже Олександровичу, дружина молода, хочу в театр чи у кіно зводити». «Та іди ти…» – махав рукою тренер і відпускав. Тоді не розумів, чому тренер не виставляє. Зокрема у фіналі Кубка СССР в 1961-му не грав, хоча наче й мав виходити в основі. То тепер вже усвідомлюю, що Ошенков мав на мене зуб за всі ці відпрошування. Мабуть, я був сильнішим за Олега Колосова чи Дмитра Мізерного, однак своїми слабкощами дав тренерові підстави залишати мене в запасі.

Любов Рассихіна у молоді роки/Фото: Главком

Власне, я завжди сім’ю на перше місце ставив. Свого часу відмовився від нагоди стати головним тренером тольяттинської «Лади», оскільки не хотів розлучатися з дружиною й дітьми. Тому якщо й тренував, то далеко від Львова не їздив. Стрий, Червоноград, Дрогобич, Чернівці, Івано-Франківськ – аби недалеко від дому. Може, поїздив би, то заробив би трохи. Самі ж бачите, що квартира у нас невеличка. Донька поїхала на заробітки в Угорщину, там вийшла заміж. Син, може, вже б одружувався, та свого житла не має. Зрештою, хоромів нам і не треба. Що є, з того й радіємо. Може, почав би я їздити, й не жили б з Любою разом.

Майбутню дружину з 15 років вів. Мені тоді 20 було. Вони, п’ять «курочок», як я їх тоді називав, у нас у залі в Донецьку, під керівництвом олімпійської чемпіонки Поліни Астахової займалися спортивною гімнастикою. В нас узимку тренування було лише вранці, а дівчата мали два заняття. Гімнастичний зал, щоб туди не літали м’ячі, був відділений сіткою. Зрештою, м’ячі одначе перелітали. Дівчата стрибають, а їм під ноги щось падає. То я вже потім навіть прохав хлопців, щоб били низом. Нікому й на думку не спадало, що там за сіткою хтось може на м’ячі спіткнутися й отримати травму.

Вже тоді хвилювався. Оскільки ж ввечері не тренувався, то сідав на трамвай і їхав до того ж залу. Наберу цукерків й після тренування вгощаю дівчат. Ті поусміхаються й роз’їжджаються додому. Люба потім запитувала мене, чому обрав саме її. Може, в їхній компанії й були симпатичніші, але в майбутній дружині імпонувала її скромність, те, що вона завжди трималася на відстані, тоді як інші дівчата відверто залицялися. Пізніше проводжати Любу став, до будинку на вулиці Порт-Артурній. Зустрів там кілька разів бандитів. Ті впізнавали, казали: «То футболіст, не чіпайте його». Але з часом почав Любу, скажімо, після походу в театр на таксі возити.

Поліна Астахова усіх своїх вихованок шити навчила. Потім Люба мені власноруч сорочки, штани викроювала. Швейна машинка у нас понині в хаті стоїть.

А тоді, в 1960-му, Ошенков з Астаховою посварилися через наше весілля дуже сильно. Скільки сліз було! «Вона така розтягнена, олімпійська надія! Він хороший гравець! Зачекайте, навіщо вам те одруження?» Але нас це не зупиняло. Приїхав до Люби у селище, просити у батьків руки й серця. Батько отримав на фінській війні поранення в ногу й уже повільно помирав, мати за ним доглядала, допомагала виходити на вулицю з квартири на першому поверсі. Ми вже були знайомі, адже Любин тато працював тренером у ПТУ й я увечері йому часто допомагав по роботі. Коли сказав батькам про свої наміри, Люба, сидячи в кутку, підсміювалася. Та для батьків то було важливо, адже одного разу, коли ми затрималися допізна й я залишив майбутню дружину в себе, її мати перелякалася.

Перед розписом мусили отримати добро з компартії. Узаконили свої стосунки в обідню пору. Випивши в ЗАГСі по трошки шампанського. Нам виділили однокімнатну квартиру. Відразу після того Люба вилетіла на змагання, а я продовжив роботу в звичному режимі у «Шахтарі». Перед командою проставився трохи згодом, на квартирі. Люба запросила своїх подруг-гімнасток. Усі сором’язливі, але ввімкнули магнітофон й хлопці почали запрошувати дівчат на танець. Один з них, не помітивши, потяг за скатертину і весь стіл опинився на підлозі. Посуда кришталева, дорога, але Колосова це не зупиняло. Він ситуацію сприйняв по-своєму: почав кидати фужерами до стіни й вигукувати: «На щастя!» Побив усе, навіть пляшкою жбурнув, надщербивши стіну.

Та найгіршим було інше. Наступного дня привітати нас збиралися Любині мама з татом. Посуди не залишилося зовсім і не було грошей, щоб купити нову. Ледве нашкребли на якісь склянки».

Впродовж двох десятиріч Рассихіни у своїй старій квартирі на вулиці Коновальця жили утрьох – тато, мама і син Андрій, якого батьки після нападу вуличних хуліганів дивом витягли з того світу. «Андрія по голові чимось вдарили, – розповідав Борис Андрійович. – Важкий забій головного мозку мав. Коли знайшов сина без свідомості, то сім днів і ночей з ним сидів, з того світу повернув. Вигнав з палати усіх і робив Андрієві примочки щоп’ять хвилин, зокрема й вночі. То я з часів футбольної кар’єри засвоїв, що у таких випадках постійно охолоджувати хворе місце потрібно. А ще розтирав голову».

Борис Рассихін розповідав, що ледве вмовив дружину залишити посаду директора гімнастичної школи у Львові. Правда, та не хотіла. «23 роки директором – це ж жах. Я вже говорив: «Любо, відпочинь трохи». Йти вартувало. Інша річ, що не так. Вважаю, що банально прибирати дружину не мали», – бідкався тоді Борис Андрійович.