Олег Височанський
«Ми готувались до виходу. Десь близько 10 ранку завалилась вежа, ми були контужені. Але сама вежа дуже вдало впала на сепарську сторону. З їхньої сторони це виглядало як якась руїна й утворило нам бар’єр. Перший поверх був цілком знищений та другий і третій поверхи залишилися. І на третьому поверсі в одній із кімнат ми облаштували такий собі пост, з якого і надалі можна було вести бої. Основне завдання диспечерської вежі – коригувати вогонь. Поки були очі терміналу, тобто вежа, доти наблизитись до терміналу було не можливо. Ми все могли бачити та вчасно відбитись”.
Розповідає Олег Височанський, кіборг, командир 9-ї роти 80-ої окремої десантно-штурмової бригади.
І от, близько 10 ранку, коли формувалася ЛТТБ, формувалась колона (три машини) – впала вежа, кантузило командира. Мені дають наказ, зупиняється колона, мене швидка довозить за Піски, за Водяне. Відкривається ЛТТБ, а там сидить десант – 8 чоловік, усі снаряджені, з боєприпасами та ще й машина вщент заповнена усім необхідним. Не знаю як я туди заліз. Одна нога в товариша на плечі, а він каже «та все окей». Ми набираємо обертів і женемо по злітній смузі. І тих півтори хвилини, що ми їхали, кілометр двісті, як він проходить цю злітну, – це було найстрашніше. Це реально перший раз, коли я відчув такий реальний страх, і навіть не страх, а якусь безвихідь. Хоча до того я був в Пісках і був під обстрілами. Але це не те, це відчуття коли ти в закритому просторі, при повній зброї, але нічого не можеш зробити. Ти чуєш, як там все вибухає – сєпари луплять з артилерії. І це таке відчуття безпорадності, така мертва тиша, кожен з нас в ту хвилину молився. Як то кажуть, на війні нема атеїстів. І коли ЛТТБ під’їхало до вежі, ти відкриваєш дверцята і розумієш – все, ти вдома».
«Були морози. І коли було дуже було холодно, коли вже задерев’янів від морозу, – в такі моменти я навіть не знаю, що страшніше: замерзнути, бути пораненим чи вмерти десь від обстрілів».
«Петро Височанський (мій однофамілець), що був водієм ЛТТБ, воював у Афганістані – з їхнього батальону тоді з 360 чоловік вижило близько 80. Так от він казав, що такої війни, як в аеропорту, він не бачив і в Афганістані. Щоб нас так зі всіх видів зброї, з військової артилерії, з градів, з чого тільки можна обстрілювали, то такого не було. І щоб ми так важко забирали кожну нашу людину, кожного нашого бійця, пораненого і то все з такими ризиками для життя, то такого також не було».
«Потім ти звикаєш до того всього, до обстрілів, зривів і це найгірше. Тому що починаєш нехтувати засобами безпеки. Був такий місток довжиною 15 метрів, і ти перебігаєш з того містка до вишки. Той місток сєпари тримають на прицілі крупнокаліберного кулемету і як тільки бачать рух, то починають по ньому гатити, цілодобово. Так от, як я перебігав той місток і чув «бах-бах», то я вже у вишку залітав як щука, руки вперед і пішов животом по містку, проїхався останні декілька метрів. Рації, які завжди були зі мною, тому що зв’язок це дуже важливо на війні, вони в польоті повідривалися й лежали на тому містку. Чую – там сєпари стріляють і стріляють. А я бачу, що вже сіріє і видніє. Я чудово розумію, що він сидить там за кущами і тримає той місток на прицілі. Я знайшов кусок труби від опалення і нею протягнув рацію до себе, тому що навіть якщо вискочити на тих пару метрів, тих долі секунди, то вже вистарчає, щоб потрапити під кулю. От такий, скажімо так, і веселий спогад. Був страх, але скоріш за все навіть не так страх, як інстинкт самозбереження».
«У Сашка Положинського є пісня, і там є слова: «Мій рицарський хрест – моя нагорода, за те що не впав. За те що не втік. Мій рицарський хрест – яскрава пригода, що буде тривати мій цілий вік». Це для мене і є Донецький аеропорт. Яскрава пригода, пригода для мене й моїх хлопців. Ми всі досі товаришуємо і часто збираємось, згадуємо всі ці події»…
13 січня впала вежа.
21 січня був підірваний аеропорт. Добу велись запеклі бої.
22 кіборги вийшли з терміналу.
Загинуло понад 100 бійців. Враховуючи концентрацію на тих пару сотень метрів, – це дуже багато…
Ольга Лісова, спеціально для ІВ Четверта студія