Думки, висловлені арт-менеджером та музикантом, в ході дискусії на тему актуальних трендів в культурі, яка відбулася у Львові наприкінці листопада опублікував Збруч, інформує 4studio.
Коли ми говоримо про результати культурних проєктів, то їх важко оцінити якимись дуже короткими дистанціями. Їх потрібно оцінювати, коли проходять роки, а іноді десятиліття. Так само, як ми тільки зараз пробуємо оцінити вплив “Вивихів” на формування львівської культури. Ми ж чудово розуміємо, що, наприклад, концептуальні ресторани, можна сказати, звідти і взялися. В такий спосіб пішла монетизація, комерціалізація культури. Ті люди, які робили перформанси, стали дизайнерами чи концептуалістами тих ресторанів. Хіба це неправда?
*
Чотири дні тому я був у Запоріжжі, де зробили “Дні гостинності” і запросили експертів з Одеси, Києва, Львова… Я був на музейній панелі. Говорили про проривні проєкти, про погляд на сучасний музей, про те, як музей може виконувати свою соціальну, освітню та інші функції. Говорили простою мовою про банальні, всім зрозумілі речі. Але виявляється, у Запоріжжі є величезна проблема. Це – люди. У Львові чи Києві, наприклад, немає такої проблеми. Навіть у Дніпрі та Харкові не настільки гостро бракує саме людей. Запоріжжя – це та ситуація, коли кількість спікерів на сцені дорівнювала кількості присутніх у залі.
*
Коли ми говоримо правду про культуру, вона не ідеалістична. І коли говоримо про сучасне мистецтво, ми розуміємо, що це так само один із моментів маніпуляції. Звісно! І багато країн використовують сучасне мистецтво саме так.
*
Як з тим жити? Ми живемо в надзвичайно маніпулятивний час. Всі ці зміни, які відбуваються у країні, в політичному, гуманітарному секторі… У мене є чітке розуміння того, що ми кудись розвертаємося. Куди? На Схід? Точно не на Захід. І це викликає у мене найбільший страх.
*
Я не хочу, щоб ми з вами у бесідах, у відсутності критичного середовища загубили себе. Бо є декілька дуже складних питань у країні. Це питання музею, освіти… Ми зараз перейшли у такий достатньо трагічний момент, коли маємо молодих професіоналів, які виявляються непрофесіоналами, які виховані в контексті падіння.
Що робити? Основні тренди, основні інструменти, які може надати культура, крім репрезентації себе через музейні проєкти, бієнале і так далі, – це соціальна функція. Культура – це не сучасне мистецтво. Почув дуже гарну фразу: “Ще ніколи мистецтво не було так далеко від культури”. Чому ми з вами говоримо про комерціалізацію як мінус? Є ресторани, які комерціалізуються. Є забудовники, які комерціалізуються. А де ви бачите арт-ринок, який надзвичайно потрібен для Львова і України, щоб середовища, інституції, творці почали працювати і отримувати хоч якісь дивіденди?
Це не означає, що вони всі почнуть працювати на арт-ринок. Не всі художники готові писати яскраві пейзажі в техніці живопису. Деякі художники готові сприймати арт-ринок хоча б як вдячність за їхню роботу.
*
Я часто себе позиціоную як куратора. Але я не куратор. Я займаюся і(!) кураторством. Але, по суті, я модерую культурні процеси. Іноді вони з владою, іноді без влади йдуть, іноді це тільки професійне середовище. Кожен культурний діяч модерує середовище.
Ситуація складна в тому, що ми можемо зайти в якісь персоналії. Тобто я можу розказати про одне, друге, третє, я можу розказати про рік Левинського, про суперважливий проєкт “Рік спадщини”… Але мені здається, робота кожного представника культури в умовах такого сильного туману – надзвичайно особлива відповідальність. Немає згуртованості – нічого не вийде. Культура має поставити єдине запитання: чи можемо ми триматися разом? Чи можемо ми творити моделі, які виживуть у майбутньому?
Йдеться про можливості спільної дії, цілісності нашої української культури, взаємодії на різних культурних рівнях. В тому числі, різних регіональних культурних рівнях.
Тому сьогодні моя основна практика не кураторство, а комунікація, розмови, селекції. Це означає почути одне, сказати інше і практично зрозуміти, що в тому всьому є універсальне. Йдеться про творчість, яка дає можливість вижити, зрости, виростити когось. Хоча б тих самих дітей. Спільно ми можемо створити якийсь феномен. Одне з практичних питань: чи можливо відродити інтелігенцію? Чи є шанс нам перейти на якийсь певний рівень критичного ставлення до себе, генерування якихось важливих речей, і, відповідно, не тільки цитувати, а створювати якісь такі продукти, які б дозволили вистояти у дуже штормовій туманності.
*
Часу нема. Все помінялося. Ми не встигаємо за прискоренням. Ми не встигаємо за суспільством. Якщо ми будемо довго стратегувати, у нас нічого не вийде. Ми маємо мислити максимум трирічними циклами. Трирічними циклами не стратегування, а реалізації. І особливо важливий момент – треба слухати філософів, художників. Наприклад, того самого Павла Макова. Таке враження, що його під’єднали до якогось сонця. Те, що він говорить, збувається. Його проєкти – просто ще раз підтвердження того, що справжні художники не малюють картини, вони створюють утопічні ситуації, які іноді мають шанс збуватися. А в художників запитують: “Чому такі депресивні у вас роботи? Чому так багато чорного і коричневого?” Що вони мають відповісти? Що відповісти Макову, останні роботи якого – це яскраво-червоний. Такий страшно червоний. Часу нема.
*
Я – один із тих, хто надзвичайно активно пропонує назвати наступний рік Роком спадщини. Не культурної спадщини, а спадщини загалом. Ми фокусуємося на людях, будинках, парках, місцях. Ми не говоримо тільки про культурну спадщину. Спадщина – це величезний ресурс. Давайте назвемо це “Рік нафти”, тому що це – наша нафта. У нас немає іншої нафти. Коли ми говоримо про спадщину, більшість людей це інтерпретує на старовинний будинок. Для нас спадщина – це наші конкретні дідусі і бабусі, це те, що було місяць тому. Ми створили такий комітет у Львові, який очолив Андрій Москаленко. Головна ідея – об’єднати місто і область у цій ініціативі. Це суперважливе питання. Торік нам вдалося посадити поруч голову ОДА та мера Житомира і підписати угоду про співпрацю. А зокрема, обговорити, що таке незручна спадщина, що таке наша радянська спадщина. Зараз потрібно говорити про те, про що незручно говорити. Як виявилося, неможливо надати охоронний статус пам’яткам радянського монументального мистецтва, тому ми зробили запобіжний ресурс: готуємо книжковий проєкт з Євгеном Нікіфоровим, який “запустив” українські радянські мозаїки на весь світ. Ми пройшлися цілою Житомирщиною, зафіксували без всяких фотошопів актуальний вигляд і стан пам’яток, описали, попрацювали в архівах і донесли до ОТГ важливість збереження тих речей.
*
Коли ми говоримо про спадщину, це просто нагальна потреба швидко реагувати. Я поїхав, подивився, як виглядає Старе Село. Там історія з концесією: віддали-забрали. Але чи добре це для території? Я раніше там ніколи не був, але подивився на ці масштаби…
Минулого-позаминулого року ми працювали зі Свіржем. І побачили, як закритий замок за один місяць листопад отримав 3,5 тисячі відвідувачів! Без нормальної дороги, транспорту тощо. 34 тисячі людей подивилися на проєкт “Ангели”. Вони прийшли глянути, як можна компонувати те, що і так, зазвичай, лежить/висить у музеях.
*
Спадщина – це діалог. Це те, що постійно у діалозі. Микита Кадан у Кмитівському музеї (найбільший сільський музей України, який, до речі, має колекцію радянського мистецтва) відкриває останній проєкт своєї трилогії, де сучасне мистецтво і мистецтво радянського періоду виступають спільно на одному майданчику. Це – діалог.
*
Якщо ми говоримо про рік культури, я думаю, що це найгірше, що можна було запропонувати з моєї позиції нашому меру. Тому що Львів – це ера культури, це територія культури. А що, в нас наступний рік буде без культури? Ера культури у Львові – безперервна, не дивлячись, хто мер, хто голова ОДА. І ми з вами маємо обирати дуже чіткі фокуси. Цього року фокус на Івана Левинського. Звісно, у нас є кілька культурних центрів. Але повірте мені, деякі міста, які візьмуться за свій культурний менеджмент, швидко зроблять те саме.
*
Я скажу так: якщо хтось називає Львів культурною столицею, я буду дуже сміятися. Львів – це нетрі. Львів – це один квартал, який працює на п’яного туриста. Львів – це величезний потенціал, який нема кому розкривати. Пройдіться вулицею Франка – від початку до кінця. Ви побачите принизливу історію Львова. Просто подивіться на фасади, і все.
Одеса – жахливий стан будинків. І як не дивно, лакмусовим папірцем став Одеський художній музей, який очолив Ройтбурд. І досі це є питання політики. Не просто влади. Маніпуляції відбуваються на рівні облради, голови ОДА, а Ройтбурд з командою дуже якісно зробили оцю коротку дистанцію. Залучили кошти, зробили ремонти, експозиції, нові екскурсії, створили клуб друзів. Жоден львівський музей навіть кроку не зробив до того, що зробив Ройтбурд за рік в Одеському художньому музеї.
*
Ще один маленький приклад. Київ. Ми родиною нещодавно, з маленькою донькою, пішли на сеанс “Крижане серце” в один з торгівельних центрів, де тепер є кінотеатри. Вони всі тепер – у торгівельних центрах. І коли ми вийшли десь біля 12 години з сеансу, неможливо було пройти. Це було, як метро в годину пік. Бідні люди – а музеї порожні. Одна з світових тенденцій – це інклюзія, залучення людей в культуру. А ось вам, куди долучаються люди: вони не купують там, в них нічого нема в руках, вони просто там “тусуються”, розважаються. Їм треба десь проводити час. Отже, щось ми не так робимо.
Щодо Києва: Київ в глибокій дупі. Ще більша дупа, ніж у Львові. Львів менший, масштаби цієї дупи не такі страшні. Але Київ – це безвладдя, це повністю знищення історичного, архітектурного ландшафтів. Це фейкові цінності, які нав’язують. Це міст, про який будуть говорити всі. Місточок. Скляний. Красивий. Блискучий. З дзеркальними стійками. Але не зауважать головних проблем: дерибану, безглуздя. Немає ніякої концепції чи стратегії розвитку цього міста. Місто вмирає на очах. Харків, Дніпро ще мають шанси викарабкатися з того всього.
*
Це утопія – щоб спершу культура, а потім туризм. Я вважаю, що туризм – це економіка. Питання в тому, що ми очікуємо від туриста. Головне – чітко працювати з продуктом, який споживає турист. І відповідно, того туриста, якого ми заслуговуємо, ми й отримаємо. Наприклад, коли ми кажемо про дуже якісний, промоційний і консолідований підхід рестораторів у Львові, він дав свій результат: їдуть на гастротури, ходять з екскурсоводами по ресторанах, як по музеях. Відповідно, я не дуже визнаю, коли сварять ресторани. Це ж справді запропонований достатньо якісний продукт. І він отримав свою авдиторію.
Музейний туризм можна так само розвивати. Має бути сформована пропозиція. Львів – місто шедеврів. Львів – місто архітектури. Львів – місто мистецтва. Львів – місто музики. Львів – місто джазу…
Зараз молодь страшенно цікавиться архітектурою. Якась зовсім нова хвиля! Люди перевідкрили для себе цей вид мистецтва. Архітектурний туризм у світі – величезна індустрія. Є опитування: чому ви їдете в Барселону? 40% кажуть: “Архітектура”.
Так само немалий відсоток львівських туристів скажуть про архітектуру. Львів навіть не досягнув початкового піку туризму. Я вважаю, що початковий пік туризму почнеться, коли ми будемо приймати 4-5 мільйонів на рік і всі будуть задоволені.
Але 4-5 мільйонів тоді, коли працює тільки площа Ринок, – це неможливо. Ми маємо потенціал спадщини. Для цього має працювати вся область, люди мають їздити, а ми маємо правильно розподілити ті потоки, розвантаживши Львів.
Львів’яни невдоволені не туристами, а тими, хто це все організовує. Відповідно, коли ми говоримо про потенціал, то нам потрібно, щоб музей був не порожній. Люди йдуть туди, де є класні проєкти і сервіси, але не йдуть, де класні проєкти, але жодного сервісу і смердючі туалети.
Треба відпрацювати друге і третє кола міста. Ми працюємо наразі тільки в першому. В другому колі, якщо відійти від центру 15 хв, там ніхто і не валявся. А це в радіусі одного кілометра від площі Ринок.
Коментарі
Позначки: культура, культурна столиця, Львів, павло гудімов
