12 січня 1972 року КГБ розпочав «операцію «Блок» арештами українських дисидентів

Новини 12 Січня, 2019 931

Фото: ukrmir.info

В Москві було прийнято рішення покласти край правозахисному руху Києва та Львова

12-14 січня 1972 року КГБ УРСР розпочав «операцію «Блок», заарештувавши велику групу українських дисидентів, в тому числі з молодої інтеліґенції.

Були заарештовані:

у Києві: поет Василь Стус, літературний критик Іван Світличний, філософ i гоголезнавець Євген Сверстюк, математик i публіцист Леонід Плющ, багатолітній в’язень сталінських таборів Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, інженер-економіст Зіновій Антонюк, мистець-реставратор, інженер-механік Олесь Сергієнко, поет-шістдесятник Іван Коваленко.

у Львові: публіцист i літературний критик В’ячеслав Чорновіл, журналіст Михайло Осадчий, релігійний діяч Іван Гель, митець-килимар Стефанія Шабатура, поетеса Ірина Стасів-Калинець.

Перераховані особи були відомими правозахисниками, що виступали спільно з правозахисниками Москви, Литви, Грузії та інших республік. Однак число активних українських дисидентів набагато перевищувало групи правозахисників у всіх республіках СРСР, окрім Росії, де ці групи були в основному зосереджені в Москві з її великим населенням. Москва була тим більше перелякана українським рухом за демократію, що цей рух поєднувалося з боротьбою за політичну незалежність. За чисельністю дисиденти-українці майже не поступалися дисидентам Москви і Петербурга і це особливо лякало Кремль. Ще більше лякала Кремль загроза відділення України. Тому в Москві було прийнято рішення покласти край правозахисному руху Києва та Львова. Арешти не припинилися. Навпаки, число заарештованих стало зростати.

20 січня був заарештований священик Василь Романюк (згодом патріарх УПЦ КП Володимир); 20 лютого — поет Микола Холодний; 21 лютого — інженер Василь Долішній (на Івано-Франківщині); 18 квітня – літературознавець Іван Дзюба, 11 травня – психіатр Семен Ґлузман, 18 травня – філолог Надія Світлична (в Києві); 21 червня – інженери Анатолій Здоровий та Ігор Кравців (в Харкові); 6 липня – філософи Василь Лісовий і Євген Пронюк (у Києві); 13 липня – викладачі Кузьма Матвіюк та Богдан Чорномаз (в Умані); 11 серпня – поет Ігор Калинець (у Львові); 17 листопада – поетеса Ірина Сеник (у Бориславі), 9 грудня — лікар Лідія Гук (у Скадовську).

25 травня у Львові наклав на себе руки видавець самвидаву інженер Мар’ян Гатала. Арешти тривали й у 1973-1974 роках. 17 грудня 1973 в Києві був заарештований кінорежисер Сергій Параджанов.

Загалом по Україні 1972 року заарештовано 100 осіб. За даними Людмили Алексєєвої, у 1972-1974 за участь в українському національно-демократичному русі було заарештовано більше 122 осіб. За даними Харківської правозахисної групи, у 1972-1974 в Україні заарештували 193 особи, у тому числі за антирадянську пропаганду – 100 осіб, за релігійні переконання – 27 осіб.

Безпосереднім приводом для арештів стало затримання на станції Чоп 4 січня 1972 громадянина Бельгії, члена «Спілки української молоді» Ярослава Добоша: він намагався вивезти за кордон фотокопію «Словника рим української мови» Святослава Караванського, тоді вже політв’язня. Перед тим Добош у Києві зустрічався з І.Світличним та іншими шістдесятниками. У КГБ його примусили зізнатися, що він прибув «для виконання завдання закордонного антирадянського центру бандерівців ОУН». Добош виступив із каяттям по радянському телебаченню, його відповідну заяву опубліковала радянська преса, після чого його вислали за кордон СРСР.

15 січня 1972 газета «Радянська Україна» повідомила: «Органами Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення підривної антирадянської діяльності заарештовано туриста з Бельгії Ярослава Добоша. Ведеться слідство».

11 лютого газети «Радянська Україна», «Правда Украины» і «Вечірній Київ» повідомили: «Органами Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення на території республіки ворожої діяльності заарештовано підданого Бельгії Добоша Ярослава. Попереднім слідством встановлено, що Добош прибув для виконання злочинного завдання зарубіжного антирадянського центру ОУН, що перебуває на утриманні імперіалістичних розвідок і використовується ними в проведенні підривної діяльності проти Радянської держави. За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв’язку зі справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І.О., Чорновол В.М. , Сверстюк Є.О. та ін. Слідство триває».

Репресії 1972 року були загальносоюзною операцією КГБ. 30 грудня 1971 року Політбюро ЦК КПРС ухвалило рішення про початок акції проти самвидаву. Партійне керівництво УРСР на чолі з Петром Шелестом підтримало цю ініціативу, проте Москва використала ситуацію проти тодішнього київського проводу. 26 травня 1972 року Петро Шелест був звільнений з посади першого секретаря ЦК КПУ, його місце зайняв Володимир Щербицький. За короткий час команду Шелеста усунули від влади в УРСР. Їхнє місце зайняли набагато лояльніші щодо Москви керівники.

Улітку й восени 1972 відбулися судові процеси. Майже всіх заарештованих засудили за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР. До спецпсихлікарні потрапили Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан та Борис Ковгар.

За даними Людмили Алексєєвої, було засуджено 89 осіб. Із Західної України – 55 (з них 13 зі Львова). Зі Східної та Центральної України – 48 (з них 28 з Києва).

Репресії 1972 року поклали кінець руху шістдесятників. Акція проти українського самвидаву вдалася. Він перестав бути основним засобом боротьби з тоталітарним режимом. Розповсюдження самвидаву на деякий час значно зменшилося.

На волі після арештів січня 1972 року були спроби продовжувати боротьбу у старий спосіб. У Львові з’явився випуск 6 «Українського вісника», підготовлений Михайлом Косівим, Ярославом Кендзьором та Атеною Пашко. Цей випуск дістав назву «львівський», бо майже паралельно з ним, у березні 1972 у Києві Василь Лісовий, Євген Пронюк і Василь Овсієнко видали спецвипуск «Українського вісника» з інформацією про арешти, і теж під №6. Згодом більшість видавців теж були репресовані.

Тільки розправившись з Україною, Кремль зміг перенести всю вагу нового удару на власне російських дисидентів. У 1974 був вигнаний з СРСР Солженіцин, заарештований один з провідних учасників видання «Хроніки поточних подій» С. А. Ковальов. З 1974 року почалися арешти московських дисидентів, в 1977 році в Тбілісі були арештовані М. Костава і З. Гамсахурдіа. У 1979 заарештований священик Гліб Якунін, в 1980 відправлений на заслання академік Сахаров з дружиною.

Але боротьба українців за свободу і незалежність від московської деспотії, будь вона пов’язана з царизмом, комунізмом або сталінським фашизмом, не припинилася, а просто прийняла нові форми. Арешти в Києві та Львові призвели до того, що широкі маси українців дізналися про борців за їх вільне життя. Як завжди у випадку масових репресій, ідеї львівських та київських дисидентів почали поширюватись по всій Україні і охоплювати все більше число людей. Почався процес ланцюгової реакції, який неминуче призвів пост-сталінську імперію зла до антікоммуностіческой революції 1988-90-х років. В результаті сталінський СРСР розпався і Україна здобула незалежність.

Заслуги правозахисного руху 1960-70-х років перед світовою історією неможливо переоцінити – настільки вони важливе. Без нього не було ні перебудови, ні розпаду світової комуністичної системи. І не можна забувати, що українські правозахисники стали однією з найбільш значних сил, які завдали смертельного удару по імперії зла. Кращою формою вдячності нової України попереднім поколінням за їх боротьбу, страждання, а іноді і загибель буде тверда захист української незалежності і її остаточне звільнення від смертельних пазурів Московії.

За матеріалами газети «День»