В українській історії є імена, які тоталітарна система намагалася приректи на безіменність. Їх прагнули викреслити не лише з офіційних документів, а й із самої пам’яті поколінь. Проте правда має дивну здатність виживати там, де її бережуть серцем. Сьогодні ми продовжуємо розповідь про зв’язкову Центрального Проводу ОУН і Головного Командира УПА Романа Шухевича – Марію Римик. З попередньою публікацією «Марія Римик: зв’язкова Романа Шухевича з «кришталевим характером» можете ознайомитися тут.
Про це пише Четверта студія з посиланням на Леополіс.
Багато інформації про постать Марії Римик можна дізнатися з книги визначного діяча українського визвольного руху, ОУН та УПА Володимира-Ігоря Порендовського (Порендовський Володимир-Ігор. Штафетні лінії. Спогади / Ред. Р. Забілий. – Львів, 2010. – 140 с., іл.).
Книга вийшла у світ завдяки зусиллям Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР) – незалежна наукова громадська організація, що вивчає різноманітні аспекти українського визвольного руху в ХХ столітті, політику національної пам’яті та процеси подолання наслідків тоталітарного минулого в країнах колишнього СРСР, Центральної та Східної Європи.
ЦДВР об’єднує багатьох істориків з різних регіонів України та з-за кордону, які досліджують проблематику українського визвольного руху в контексті історичних процесів у Центрально-Східній Європі.
Науковим редактором видання виступив Руслан Забілий – член Вченої ради ЦДВР, історик, директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».
У цій книзі детально описано мережу підпільного зв’язку («штафетні лінії»), що існувала між керівництвом та організаційними ланками ОУН та УПА. Окрім технічних аспектів комунікації, автор яскраво змалював картину суспільного життя в окупованій нацистами Галичині у 1943–1944 рр.
Варто звернути увагу: Володимир Порендовський у спогадах називає жінку лише «Марусею», а під час допитів «Марією». Це не прогалина в пам’яті, а свідчення найвищого рівня конспірації у системі «штафетних ліній».
Лише зіставлення цих свідчень із масивом документів радянських репресивних органів, архівів підпілля та спогадів учасників визвольного руху дозволяє стверджувати: ця легендарна жінка Марія Римик («Маруся», «Наталка», «Марія»). Це відкриття перетворює безіменну зв’язкову на конкретну історичну постать, чия доля стала точкою перетину стратегічних ліній Шухевича та безпекових розробок Арсенича.
Зв’язкова «критичного рівня»: Свідчення В. Порендовського
У мемуарах Володимира-Ігоря Порендовського «Штафетні лінії» постать Марії Римик («Марусі») постає як центральний вузол зв’язку Головного військового штабу. Володимир Порендовський описує цей досвід так:
«Мав я передавати пошту від Головного командира УПА, яким був Роман Шухевич – «Тур», до командира УПА – «Захід» Василя Сидора – «Шелеста» й назад. «Шелеста» я ще не бачив, але він повідомляв, до якої військової групи маю пересилати йому пошту. І так на зв’язку зі мною появилася «Маруся», дівчина мого віку. Їй-то я давав пошту для «Тура». Одного разу на зустріч разом з «Марусею» прийшов і «Тур». Так я особисто запізнав Головного командира УПА».
Довіра Провідника: Найвища санкція безпеки
У підпіллі існувало залізне правило конспірації: що вища посада керівника, то менше людей знають його в обличчя і мають до нього прямий доступ.
Особиста присутність «Тура»: Порендовський фіксує унікальний момент – Роман Шухевич особисто приходив на зустрічі разом із «Марусею». Це означає, що Марія Римик пройшла через багатоступеневу перевірку Служби Безпеки (СБ) і отримала статус «особистої довіри».
Функція «Фільтра»: Вона була не просто провідником, а гарантом того, що в радіусі безпосереднього контакту з Головним Командиром не з’явиться випадкова чи неперевірена особа. Її присутність поруч із Шухевичем була для інших підпільників (як-от для самого Порендовського) сигналом: «це безпечно, це – найвищий рівень».
«Живий сейф» стратегічної інформації
Окрім безпосереднього супроводу Провідника, Марія Римик виконувала роль кур’єра стратегічної документації. Володимир Порендовський згадує епізод травня 1944 року, який ілюструє рівень відповідальності зв’язкової: «Уже ми рушали в дорогу, коли-то прибігла засапана зв’язкова Провідника «Тура», була це, мабуть, «Маруся». Дала вона мені дві канцелярські папки, попросивши передати їх «Турові», котрий є вже в Солонці, бо щойно тепер машиністки закінчили переписувати документи. З цікавости заглянув я до однієї з папок, було в ній близько 20 незаклеєних конвертів, а в кожнім конверті – якийсь машинопис. Витягнув я один і прочитав заголовок, було це щось в роді «Звіт округи «Лисоня» за місяці … 1944 року».
Порендовський наводить конкретний епізод травня 1944 року, який розкриває обсяг секретності, що проходив через Марусю.
Обробка документів: Марія Римик принесла дві папки, які щойно закінчили переписувати друкарки. У них містилися звіти цілих військових округ (зокрема ВО-3 «Лисоня»). Це не були короткі записки («грипси») – це були розгорнуті машинописи з аналізом бойових дій, втрат та ресурсів.
Вузол «Шухевич – Сидор»: Марія забезпечувала зв’язок між Головним командиром («Туром») та командиром УПА-Захід Василем Сидором («Шелестом»). В умовах 1944 року це була «магістральна лінія» підпілля. Очевидно, Римик була чи не єдиною людиною, яка в той момент тримала в руках (і в пам’яті) стратегічні плани обох найвищих командувачів.
Статус «Марусі» як зв’язкової критичного рівня означав, що її арешт автоматично ставав загрозою національного масштабу. Вона була не просто учасницею руху, а носієм «архітектури підпілля».
Саме тому її подальша стійкість під катуваннями та втеча стали ключовим фактором того, що Провід зміг продовжити боротьбу після 1945 року. Вона була «людиною-архівом» на службі Проводу.
У той час, коли чекісти намагалися розірвати ланцюги управління УПА, Марія Римик уособлювала безперебійність цього зв’язку. Її статус «довіреної особи» означав, що вона знала не лише зміст наказів, а й реальну географію підпілля – знання, за які МДБ готове було платити будь-яку ціну, але так і не змогло їх отримати.
Провал чекістської «приманки» та втеча
У другій половині 1945 року радянські спецслужби перейшли до тактики «легендованого звільнення». Марія Римик була ідеальним об’єктом для такої операції, адже вона особисто знала схему «штафет», а її знайомим був Головний Командир УПА Роман Шухевич («Тарас Чупринка», «Тур»).
Психологічна пастка: Звільнення як «чорна мітка» Коли МДБ випускало підпільника такого рівня «на волю», воно переслідувало дві мети:
Зовнішня: Використати об’єкт як «приманку» (хвіст), щоб вийти на Провід.
Внутрішня: Скомпрометувати підпільника перед своїми. Сам факт того, що людину випустили живою з катівні МДБ, у системі координат ОУН автоматично означав підозру у вербуванні.
Володимир Порендовський передає це суб’єктивне сприйняття підпілля через пряму цитату: «Випустили її «на приманку», видавалося чекістам, що «Марусю» яко зв’язкову знає все підпілля і що за її слідом захоплять вони якщо не «Тура», то когось із Проводу».
Оперативний злам: Чому «приманка» не спрацювала? Порендовський лаконічно констатує: «Марусі якось вдалося втекти». За цією фразою стоїть повний крах багатомісячної розробки львівського управління МДБ.
Втеча Марії Римик стала повним крахом стратегічного задуму чекістів. Вона свідомо обрала повернення до підпілля, попри залізну дисципліну та підозрілість СБ ОУН. У повстанській контррозвідці діяли нещадні протоколи: будь-хто після полону автоматично вважався потенційним агентом. Навіть абсолютно невинним членам ОУН було вкрай важко пройти це «сито», яке через надмірну пильність нерідко призводило до трагічних помилок.
Сам факт втечі став доказом того, що вона не видала ворогу таємниць і відмовилася від співпраці. Проте її рішення – це не пошук безпеки, а готовність до смертельного ризику бути страченою власними структурами через підозру. Вона обрала іспит на вірність присязі, де ціною виправдання було саме життя.
Втекти в умовах Львова 1945–1946 років, перебуваючи під щільним зовнішнім спостереженням, вимагало колосальної витримки. Марія вичікувала максимально підходящий момент для втечі, щоб переграти систему на її ж полі.
Фотографія як інструмент реваншу МДБ. Епізод із демонстрацією посмертного фото Марії під час слідства над Володимиром Порендовським у 1948 році є ключовим для розуміння того, ким вона була для ворога. Це не була звичайна процедура впізнання – це був акт відчаю та спроба моральної компенсації з боку МДБ.
Зацикленість на постаті: Марія загинула у січні 1947 року. Порендовському фото показують у 1948-му. Те, що слідчі протягом року тримали цю знимку «під рукою» у робочих папках, свідчить про їхню надзвичайну зацикленість.
Рівень «трофея»: Для чекістів Марія Римик була об’єктом, який завдав їм публічного професійного приниження через втечу. Слідчі показували знимку «залюбки», супроводжуючи це погрозливим коментарем: «наші руки всюди досягнуть».
Використання чекістами посмертного фото Марії Римик як інструменту залякування у 1948 році є прямим доказом її непохитності: у практиці спецслужб публічна демонстрація тіла «залюбки» застосовувалася виключно до безкомпромісних ворогів системи. Те, що МДБ перетворило знимку на засіб психологічного тиску, свідчить про їхнє визнання Марії як стратегічного кадра, якого не вдалося зламати чи використати, тому її ліквідація подавалася як акт «неминучої кари» за успішну втечу та вірність підпіллю.
У контексті радянських спецслужб (НКВС/МДБ) «демонстрація тіла» або його фотографії мала чітко визначені цілі.
Маркування «остаточної поразки»: Смерть ідейного ворога, особливо того, хто раніше зумів переграти систему (як Марія через свою втечу), була для них предметом професійної гордості.
Символічне «повернення контролю»: Якщо МДБ не змогло втримати Марію живою у камері, то через фотографію вбитої вони намагалися показати, що врешті-решт «досягли» її. Це був спосіб закрити оперативний гештальт і продемонструвати іншим в’язням (як-от Порендовському), що будь-який опір чи втеча все одно закінчуються ідентично.
Психологічний злам свідків: Фото показували не стороннім людям, а саме побратимам – тим, хто знав Марію як символ надійності та зв’язку з Шухевичем. Ціль була простою: посіяти зневіру.
Саме слово «залюбки» у спогадах Порендовського є ключовим. Воно фіксує емоційний стан слідчих, які відчували тріумф від ліквідації небезпечного і невловимого противника. Для них це була перемога над людиною, яка виявилася сильнішою за їхню систему у 1945-му.
Окрім мемуарних свідчень, відомі й інші факти: винятковим свідченням абсолютної непокори Марії Римик перед окупантом став її збройний виступ у камері попереднього ув’язнення; роззброївши та відкривши вогонь по нквдисту, вона здійснила рідкісний, якщо не унікальний для підпілля акт індивідуального збройного спротиву в умовах повної беззахисності.
Водночас у фундаментальному виданні «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики» (Ред. Ольга Соневицька та ін. – Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто: Наукове товариство ім. Шевченка, Український архів, т. XXVI; Видавець: Діловий комітет земляків Чортківської округи, 1974 р., с. 927), підготовленому безпосередніми учасниками боротьби в еміграції, Марію Римик описують як постать із «кришталевим характером» та згадують серед тих колишніх учнів Чортківської гімназії, які «згинули як воїни УПА в нерівних боях проти московського окупанта».
23 січня 1947 року в лісі поблизу села Жуків на Тернопільщині в нерівному бою з московськими окупантами загинули: Микола Арсенич «Михайло» – творець військової контррозвідки ОУН, єдиний генерал безпеки УПА, Лицар Золотого Хреста Заслуги; його дружина; охоронець; а також зв’язкова Центрального Проводу ОУН і Головного Командира УПА Романа Шухевича – Марія Римик «Маруся».
Коментарі
Позначки: Марія Римик
