Олена евакуювалась зі Слов’янська до Львова та сама виховує п’ятьох онуків
історія жінки
Олена Дубініна разом із п’ятьма онуками переїхали до Львова зі Слов’янська минулої весни. Син жінки – військовий, загинув від поранень, отриманих на війні, невістка дітьми не цікавилась уже кілька років. Бабуся Олена для дітей стала мамою і татом, а квартира, яку родина орендує у Львові, замінила їм домівку.
Про це пише Четверта студія з посиланням на ЛМР.
Жінка розповіла про перші дні повномасштабного вторгнення, евакуацію, виховання дітей, плани та мрії про перемогу.
«24 лютого для мене почалось о сьомій ранку. Я прокинулась від вибуху, якого не чула ще до цього, хоч звуки снарядів знала добре. Вийшла на вулицю, небо було сумним і сірим. Зателефонувала сину, який з 2016 року служив за контрактом, а син сказав єдине слово: “Почалося”», – згадує жінка.
Паніки не було. Евакуйовуватись із Слов’янська Олена не думала. Адже звук сирени їм був знайомим задовго до початку повномасштабного вторгнення, знали вони і звуки вибухів, ще з 2014 року.
Та коли у березні батька дітей поранили і він лікувався у клінічній лікарні у Дніпрі, без роздумів вирішила виїжджати туди разом з дітьми, щоб бути ближче до сина.
«Нам виїхати допоміг капелан із бригади сина. Поклала дітям у рюкзачки кілька речей, сіли і поїхали. Ми не думали, що їдемо надовго, взагалі не думали нічого. Думали про єдине – щоб син був живим і одужав», – каже жінка.
Після лікування у Дніпрі, сина Олени Андрія у важкому стані каретою швидкої допомоги перевезли до Львова у військовий госпіталь. Це і вирішило подальше місцезнаходження великої родини.
«Львів здався мені сумним і похмурим. Певно тому, що від дороги ми були втомлені, не знали, де нам бути, де жити. Їхали світ за очі, щоб лиш бути поруч з нашим Андрієм. Було дуже багато питань: де ми будемо жити, де навчатимуться діти. З усім допомогли волонтери і управління «Служба у справах дітей». Ці люди стали для нас рідними, допомагають нам в усьому. То було так важливо, особливо у перші дні після приїзду. Адже ми нікого і нічого не знали», – ділиться жінка.
Андрій у військовому госпіталі пролежав три місяці – без свідомості та у дуже важкому стані. Весь час мама Олена була поруч.
«Коли він прокидався, були такі моменти, я його запитувала, він кивав головою. Розуміла його без слів. Думала полікуємо його, і нехай навіть у інвалідному візку, та він буде живим», – згадує вона.
Андрій помер 9 липня. Похований на полі почесних поховань Личаківського кладовища у Львові. Жінка каже, що тепер з нашим містом у неї нерозривний зв’язок, бо тут назавжди залишився її син.
«Дні, коли помер син, пам’ятаю погано. Організацією похорону та усіма питаннями займалась міська влада Львова. Я тоді була схожа на велику рибу, яку викинули на берег і вона ніби жадібно ковтає повітря, не могла думати, діяти, приймати якісь рішення», – ділиться жінка.
Після похорону сина Олена вирішила, що залишиться з дітьми у Львові. Тут, порівняно зі Слов’янськом, спокійно, діти мають змогу навчатись та відвідувати гуртки.
«У нас там залишився будинок, у ньому тепер живуть військові. Я ніколи не думала, що у такому віці мені доведеться кудись переїжджати, залишати рідні серцю місця і змінювати своє життя. Цей рік змінив усе повністю, війна забрала найдорожче – сина. Ніби вирвала у мене шматочок серця», – згадає вона.
Найстаршому онуку пані Олени Нікіті – 17, молодшим дівчаткам Марині та Христині – 12 і 10, Надійці – 7, а Богданчику – 5. Нікіта уже знає, що робитиме як тільки стане повнолітнім.
«Ракетна артилерія та наземні війська – ось моя майбутня професія. Вступатиму в Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Буду боронити нашу землю як тато. Багато моїх друзів, яким 18, уже воюють. Я не можу бути осторонь. Це ж мій дім, буду його боронити», – ділиться Нікіта.
Але пані Олена хоче, щоб внук був поруч та допомагав з молодшими дітьми.
«Хвилююсь за нього, хвилююсь, щоб мати сили та здоров’я підіймати дітей на ноги. Вони ж ще зовсім малі. Вони мені дуже допомагають, і на кухні дівчатка старші – якщо треба допоможуть, і за молодшими приглянуть, але я ж розумію, що вся відповідальність лежить на моїх плечах», – каже жінка.
За неповний рік життя у Львові Олена Дубініна полюбила місто, каже, що вони тепер трохи львів’яни.
У річницю повномасштабного вторгнення Олена із онуками піде на могилу до сина. Онучки зробили паперові відкритки – хочуть передати для тата.
«Ходимо до нашого Андрійка часто, до нашого Героя, підемо і 24 лютого. Мрію про мирне небо над головами його дітей. Адже, перед усім, за це він загинув», – додає жінка.
Олена евакуювалась зі Слов’янська до Львова та сама виховує п’ятьох онуків
Олена евакуювалась зі Слов’янська до Львова та сама виховує п’ятьох онуків
Олена евакуювалась зі Слов’янська до Львова та сама виховує п’ятьох онуків
Олена евакуювалась зі Слов’янська до Львова та сама виховує п’ятьох онуків
Олена евакуювалась зі Слов’янська до Львова та сама виховує п’ятьох онуків
Олена евакуювалась зі Слов’янська до Львова та сама виховує п’ятьох онуків
Олена евакуювалась зі Слов’янська до Львова та сама виховує п’ятьох онуків
Коментарі
Позначки: внутрішньопереміщені особи
