Моєму прадіду від щедрості “народної” влади виписали 5 років таборів. По-божеськи, можна сказати, могли й десять впаяти
Була в нього мрія – побудувати млин. Власний. Щоб заробляти собі і родині на хліб і до хліба. І він будував. Власноруч. Йшов 1928 рік. Односельчани казали йому: озирнися навколо, чи ти не бачиш, що коїться? Чи ти не бачиш, як “комбєд” (це така організація тоді була – комітет бідноти, якщо хто не знає – зборисько п`яниць і нероб) та партійці людей розкуркулюють, тих, хто має більше однієї корови та двох коней.
Прапрадід був людиною грамотною (самостійно читав газети) і порядною. Тому зауважень не слухав: усе ще тривала НЕП, дід добре пам`ятав гасло Бухаріна, найближчого соратника Леніна – “збагачуйтеся”, й лише посміювався на застереження людей. До того ж належав до пролетарів, від імені яких кермували більшовики.
Закінчилося все тим, що “комбєдівці” дочекалися, поки прапрадід заб`є останнього гвіздка й докрутить останнього болта й негайно його “розкуркулили”, тобто млина відібрали на користь колгоспу, що його якраз почали створювати. Жодного дня не встиг попрацювати у своєму млині.
А йому від щедрості “народної” влади виписали 5 років таборів. По-божеськи, можна сказати, могли й десять впаяти.
Повернувся прапрадід, відмотавши увесь термін “від дзвоника до дзвоника”. Непоправно хворий. Куди діватися? Млина на той час уже не було – “комбєдівці” ухайдокали. І пішов він у той таки колгосп, ремонтувати сіялки-віялки. Гарний слюсар тоді був на вагу золота. Але платити “трудоднями”.
Там і помер від серцевого нападу через два роки. Просто біля сіялки.
Сьогодні, на честь 100-річчя “великого жовтня” публікую цей блог про “світле минуле” радянсько-комуністичної системи. Про тих, хто задля здобуття влади зіграв на наймерзенніших вадах людської душі – прагненні “халяви”, бажанні якомога менше працювати і якомога більше отримувати. Тих, чиїм гаслом досі є “відняти й поділити”. Відняти у тих, хто горбатить, і віддати “комбєдівцям” – збориську п`яниць і нероб.