До підсумків краківського Комітету президентів України і Польщі
Як і слід було очікувати, у підсумку віддавна анонсованої зустрічі представників президентів України та Польщі у Кракові польські ващиковські (у широкому сенсі цього слова) можуть записати у свій актив маленьку, але вагому перемогу над гідністю українців. Тобто, з боку ващиковських – Перемога, а з боку Адміністрації Президента України… Ну, там, як завжди… Як у всіх випадках, коли не йдеться про інтереси однієї потужної кондитерської фірми. Зрештою, українська гідність і українські шоколадки, як ми вже давно знаємо, поєднуються погано.
Отже, всупереч впертому опору Українського інституту національної пам’яти (УІНП) на чолі з Володимиром В’ятровичем, на офіційне і всенародне плюндрування в Польщі близько 20 українських поховань (зокрема, найвідоміший випадок у Грушовичах) Банкова (не хочу писати “Україна”) відповіла зняттям заборони для поляків на “проведення ексгумаційних робіт” щодо їхніх поховань на нашій території.
Поляки вимагали, щоби справу т. зв. “ексгумації” підняли на рівень, вищий за УІНП і навіть за Мінкульт (бо Є.Нищук теж чинив опір зазіханням ващиковських). І Банкова в особі пана Єлісеєва, звісна річ, цю забаганку їм задовольнила. Тепер ващиковські на території України можуть не рахуватися з в’ятровичами та нищуками. “Сам” дозволив! В нагороду за це п. Дуда милостиво зволить офіційно відвідати Київ.
Як відомо, побільше попросиш — більше й отримаєш. “Ващиковські” наперед просили взагалі “голову” пана В’ятровича, та наразі “заспокоїлися на меншому”. Але все ще може бути попереду. Бо кожна, навіть найменша перемога лише розпалює апетити переможця. Наступною вимогою може бути таки зміна на посаді керівника УІНП. Потім — наприклад, визнання від українських істориків (не всі ж із них такі вперті, як В’ятрович!) того “факту”, що у 1918-1919 році не було ніякої окупації Галичини поляками. А польсько-українська війна 1918-1919 рр.? Вона нам, мабуть, наснилася. Для цього, щоправда, треба визнати, що ЗУНР не була жодною державою, а так собі — “збіговисько гайдамаків”. А як не було польської окупації, то й дурню зрозуміло, що “Lwów to jest polskie miasto”.
До речі, ніхто не звернув уваги, як у рік відзначення 100-річчя Української національної революції офіційна київська пропаганда уникає всіляких згадок про ЗУНР, УГА і навіть про січових стрільців? Центральна рада – так, битва під Крутами – так, “чорні запорожці” – аякже! А січові стрільці – вибачайте. Вони ж брали участь у неполіткоректному Листопадовому Зриві.
Наш спікер (до речі, галичанин), виступаючи у ВРУ з нагоди згаданого ювілею, теж їх не згадав. Зате окремо й винятково упімнувся за “активного учасника Укр. нац. революції” – донеччанина зі села Мала Янісоль Миколу Гайдака. Чулись-те про такого? Е, що ви знаєте? Ну, справді, кіко там їх було, тих УССів? А от донеччан в Українській національній революції – ого-го! Ціла Українська Донецька Армія (УДА).
Але повернімось до наших ващиковських. Якщо їм добре піде, то фантазія багата – нових вимог не забракне. Наприклад, “повернення справедливості в питаннях топонімики” – повернути вулицям, нареченим іменами Бандери, Шухевича та ін., історичних назв (наприклад, тих, що були до 1939 року). Бо й справді, їде пан Ващиковський з двірця до центру Львова, а на табличках: Бандера, Бандера, Бандера. Так й інфаркту дістати можна. Та ще той пам’ятник! Його теж краще того… Тим більше, що добра половина львів’ян його художні вартості невисоко оцінюють…
А вже як ми спільно з нашими “адвокатами” розберемося з вулицями та пам’ятниками (а, може, й до того), тоді постане питання “повернення костелів і парохіяльних будинків римо-католицьким громадам”. Пан Ващиковський таке побажання вже навіть встиг озвучити. Почнуть, звичайно, з органного залу у Львові (колишній костел Марії Магдалени), але головне – почати, а там піде… А що громад РКЦ замало, то створяться! Дарма стільки ксьондзів з-за Сяну й Бугу за 27 років сюди прибуло?
Отже, мали ми одного “старшого брата”, а тепер зможемо поступово отримати другого. Той, перший, – то була імперія на 1/6 суходолу, перед якою півсвіту тремтіло, яка більшість своїх війн і битв виграла. А тепер буде середньоєвропейська країна, не завелика і не замала, що за останні 300 літ більшість своїх воєн програла й сама двічі (1795-1918 і 1939-1944) була під окупацією чужих імперій. Ну, але маємо, що маємо.