Лиш хвильку терпіння

01 Листопада, 2017 44

Політична угода -це “угода двох злодюг, руки яких так глибого вгрузли у кишенях одне одного, що вони осібно не можуть грабувати третього”

Днями одне авторитетне видання в Україні попросило мене прокоментувати ситуацію, за якої нашим чиновникам доводиться клянчити позики у закордонних спонсорів. Причому, робити це, усвідомлюючи, що на Заході чудово зорієнтовані у статках багатіїв з берегів Дніпра.

Я б не акцентував увагу на тому, як виглядають українські чиновники-багатії, коли просять черговий транш кредиту. Слід здавати собі справу, що всі позичальники, серед них і МВФ, – не благодійники. Це їхній бізнес – лихварський, їх мало цікавить, що у лівій кишені кожного із прохачів. Їх більше цікавлять умови і гарантії повернення боргів, тому, власне кажучи, в України, та й не тільки, вони вимагають певного відсотка дефіциту бюджету, певних цін на енергоносії тощо. Говорити про якусь мораль, сентименти etc. у нашому випадку – марна річ. Мені згадуються хороші слова Амброза Бірса, який уважав будь-яку політичну угоду «угодою двох злодюг, руки яких так глибого вгрузли у кишенях одне одного, що вони осібно не можуть грабувати третього».

Зрештою, живемо ми за Конституцією, яка, серед іншого, гарантує недоторканість приватної власності. І живемо у суспільстві, яке, здається, саме визначилося, за якими правилами йому жити. Одне із таких правил: «Не питайте мене, звідки взявся мій перший мільйон…».

Міжнародні кредитори, отже, не надто зважають на особисті статки українських прохачів. Для них тут «мухи окремо, котлети – окремо». Відповідно і наші чиновники цілком розуміють, що ніхто не питатиме у них про вміст особистих гаманців. І що гріха таїти: хіба численні транші не є гарантією подальшого збагачення тих же «прохачів». Хто може поручитися, що всі ці гроші йдуть на зміцнення держави, на збалансування бюджету, на порятунок Пенсійного фонду?

Як має реагувати суспільство? Якщо відкинути набутий нами упродовж 70 років минулого століття досвід, і відмовитися від насильницької конфіскації та націоналізації, то шлях один – усвідомлений вибір. Не легковажне вкидання бюлетенів у скриньки з думкою, що від мене нічого не залежить, а зважений крок, з урахуванням всіх «pro» і «contra». Причому в основі цього вибору мають бути, поміж іншим, і моральні критерії виборця. Бо, погодьтеся, людина без певних моральних цінностей дасть владний мандат таким же, як і вона.

Мені видається, що ми подолаємо надмірну жадібність українського чиновництва тоді, коли: а) спільнота стане багатшою, але не через те, що крастиме більше, а через можливість заробляти чесним шляхом; б) до влади рватимуться не за заробітком, а задля самореалізації і самовіддачі, які, у свою чергу, гарантуватимуть належну шану і матеріальну компенсацію; в) громада матиме належні інструменти впливу на владу, серед іншого – й інструменти усунення від влади тих, хто бажає на ній заробити.

Коментарі