Мучеників у нас люблять. Чи то пак, удають, що люблять
Часто ця псевдоспівчутливість (псевдо-, – бо далі скрушних нарікань на лиху долю вона, зазвичай, не йде, не піднімаючись понад рівень побутового “йойкання”) має виразний некрофільський підтекст: “Ото так мучився/-лася і помер/-ла… – ой лишенько!..”
При цьому факт смерті імпліцитно сприймається як така собі індульгенція на нічогонероблення: він/вона же ж помер/-ла, чим тут зарадиш…
Найкращий об’єкт для співчуття – мертвий.
З ним простіше, ніж із живими.
Живих любити важче. Вони часом пручаються. Обурюються. Сердяться.
З мертвими легше. Вони не кашляють від кадила і не кривляться, коли їх обпльовують.
Вони взагалі не кривляться.
Цей профанний культ страждання/страдників має в собі щось фальшиво-солодкаве, як погана “котлова” кава з радянського буфету, і водночас відгонить запахом тління.
Так, людина приречена страждати. Народжена в муках, вона мучиться – в той чи той спосіб – аж доки не помре. Така собі всежиттєва розплата за первородний гріх.
Але думаю собі – і це, мабуть, найголовніше, про що хочу зараз сказати, – що ми зазвичай трохи неправильно тлумачимо саме поняття мучеництва.
Мученик – це не той, хто мучиться.
Мучаться всі – так чи інак. Як і помирають.
Мученик – це той, хто долає муку.
Не просто приймає її, як даність чи невідворотний присуд долі, а саме переживає, переростає, перемагає.
Страждання вивищує, очищує й просвітлює, коли воно – не заради страждання і не “тому що так склалося” чи “тому що всі страждають”. Воно має сенс лише тоді, коли мученик наповнює йлшл сенсом. Коли воно – заради віри, заради правди, заради свободи.
Лише тоді у стражданні народжується радість – так, оксиморонна радість страждання! – щось на кшталт бетовенського: “Durch Leiden Freude”.
І та радість, оплачена такою високою ціною, варта набагато більше, ніж усі інші життєві радощі.
Тож цінуймо своїх великих не за те, що вони мучилися.
А за те, що з тої муки виходили сильними й гідними, з прямими хребтами і ясними очима.
Що вогню не гасили і лишали після себе ватри, а не згарища.
Що страждання їхні мали сенс, бо були подолані.
Стус свого часу писав: “Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю, а наша естетика — то естетика страждання, трохи потамованої муки. В культі страждання вся філософія мистецтва і вся його велич з таємничими феноменами катарсису”.
Для мене в цій гострій і слушній думці важливо підкреслити те, що страждання – шлях до катарсису, а не до безпросвітної пітьми.
Тож, укотре розповідаючи про те, “як вони страждали-бідували”, якими тернистими були їхні дороги і якими забутими – могили, краще запитаймо себе: ЗАРАДИ ЧОГО вони страждали? ЯК зуміли подолати ті терни і таки дійти туди, куди прямували? І що залишили після себе, окрім могил?
Знайти відповіді на ці запитання видається мені набагато сенсовнішим, ніж жалісні схлипування над похоронними вінками і паперовими квітами.