Ми як суспільство досі шукаємо інституційні моделі кооперації
Тьмяно пам’ятаю, як прийшлася Майданом. Біля стели кільцем стояли хлопці в охороні. Юні і далеко не грізні. Пам’ятаю Ігоря Бігуна серед них. Поночі поїхали домів.
За пару годин – дзвінок Ігоря Луценка про побиття і сховок у Михайлівському. В’ятрович зірвався їхати, але “з боєм” почув мій аргумент про користь кількох годин сну для адекватності прийняття рішень.
Раннього ранку 30 листопада ми, розгублені, прийшли на Михайлівську площу, де вже збиралися такі ж розгублені люди.
Їх було стільки, що мені губитися вже не стало як. Уникати – не стало як. Робити свою роботу – не стало як. Жити буденним життям – не стало як.
Так почався мій другий Майдан. В ньому було різного: від безглуздих суперечок з людьми, які прагнули лідерства, але боялися відповідальності до загибелі тих світлих людей, хто врешті склав жертву за всіх, і навіть за тих, перших.
Ніхто не був готовий – ось рефрен всієї революції. Катастрофічна організаційна неспроможність впродовж всього протесту.
Мій жаль за 2004, коли ми були готові організаційно, але не готові морально до впливу на процеси повторився 2014-го, коли ми не підготувалися організаційно, хоч були спроможні.
День за днем, ніч за ніччю – від того холодного ранку останнього дня мирної осені – плести павутиння організаційної структури.
На марші.
Без зупинок.
Із людей, які часто вперше бачать одне одного.
Балансувати досвід, запал, розрахунок, втому, бравурство, безглуздя, витривалість, зриви, прориви, успіхи, провали, втому, зневіру, пиху, віру, незнання, кваліфікації, виснаження, втому, втому, втому…
Щоразу перед сном, на який не лишалося ані часу, ані сил, я згадувала тих, хто в такому режимі провів десятиліття. І боялася, що ми не зможемо. І молилася, щоб ми змогли.
Євромайдан – це був мій найскладніший організаційний виклик. Бо щоразу хтось не витримував. Бо щоразу слід було знайти заміну. Бо я знала: завтра знов шукатиму, як прикрити ділянку необхідної роботи. Ким прикрити. Не знала лише – яку саму.
Як працювати в таких умовах? Щоранку бачити таких самих, як ти. Кожного ранку, думаю, кожен з Громадського сектора Євромайдану видихав спокійно, коли всі збиралися на ці зустрічі-наради. Коли ми точно знали, де ті, хто не прийшов: вони на завданні. Або когось ми переконали цього ранку поспати, бо ж цілу ніч. А він/вона все одно приходили. Бо як інакше?
ЄвроМайдан для мене перетворився в суцільну смугу напруження: якщо зірветься те і те, то що ж тоді робити? А якщо водночас? Нині вирулили, завтра може й не вдатися.
Врешті і до цього звикається, як до вибухів, як до загибелі людей.
Ти робиш що маєш, доки Бог вділяє сил. І побратимів. І посестр.
Їх було чимало і вони продовжують лупати сю скалу. Хтось досі хоче уваги до себе, хтось – докладається до спільного результату всієї країни.
Це – не змінилося. Люди залишаюся собою.
Жаль, що досі лиш творяться структури, здатні підтримати, втримати і примножити чудових людей. Здатні досягати синергії. Здатні трансформуватися і розвиватися.
Щастя, що чудові люди ще не падають.
Попри захопливу самоорганізацію Майдану і гідні поваги, пошани та відзначення зусилля сотень тисяч з нас, ми як суспільство досі шукаємо інституційні моделі кооперації. І … шукаємо. І звісно лупаємо сю скалу.
Бо якогось ранку взяли відповідальність на себе.
Бо втратили страх. Будь-який страх, крім залишитися на самоті в цій великій битві.