Аскольд Кучер
Розмова з Аскольдом Кучером, лікарем і митцем
Бесідувати із старим добрим знайомим приємно і легко, писати про нього – важче. І проблема не в тім, що остерігаєшся неточного слова, яке потенційно може порушити вже давно складений пазл ваших стосунків. Важливіше інше: непокоїть перспектива втратити щось невловиме, не сказати про те, що твій приятель вважає головним, а, отже, самозрозумілим для нього особисто.
З Аскольдом Кучером знаюся, мабуть, років зі сорок. Із дитинства, якщо вже зовсім точно. Утім, дитячі спогади є фрагментарними, оповитими серпанком сільської ідилії і безтурботності. Кучер теперішній – знаний у Львові медик-діагност – був цілковито реальним, навіть буденним до того дня, коли я дізнався про іншу грань його життя.
Трапилося це у його кабінеті, коли мені вкотре приспічило переглянути свій “внутрішній світ” – перевірити нутрощі на предмет їх, як то кажуть, придатності. І тоді Аскольд розповів і показав мені те, на що тратить свої неділі, кожну вільну годину – комп’ютерні ноктюрни у техніці science-art (або ж – “digital art”).
Аскольд може не погодитися із моїм визначенням жанру – ноктюрн. Зрештою, мені чомусь воно видається точним. Урешті-решт діагноз – справа неоднозначна, кому ж, як не Кучеру, те знати?
– Аскольде, цікава річ. Про мистецтво назагал кажуть, що його предметом і його об’єктом є внутрішній світ людини. Власне, чим досконаліший, чим складніший є цей світ, тим вивищенішим, витонченішим є мистецькі творіння. У тебе ж склалося так, що внутрішній світ у фізичному сенсі став своєрідною палітрою для творчості. Внутрішній світ у буквальному, медичному сенсі…
– …Та як вже склалося. Я починав діагностувати на недосконалих пристроях, бо інших не було тоді. І, читаючи скани, іноді помічав дивні візуальні збіги, алегорії, образи. Вже тоді мені кортіло зберегти ці спотворення, які насправді, – як мені видавалося, – містять у собі елементи мистецтва. На жаль, у ті роки техніка не давала таких можливостей. Згодом, коли з’явилися машини, які мали здатність запам’ятовувати і зберігати зображення, я спробував реалізувати давню ідею, взявся удосконалювати те, що зафіксував сканер, експериментувати з кольором, а відтак – і з музичним супроводом.
– Тобто у твоєму випадку маємо щасливе поєднання фаху і хобі?
– У певному сенсі – так. Бо й справді щоденна рутина, лікарська практика часто додають задумів, сюжетів, ідей. Але… Я вже давно почав замислюватися над етичним моментом такого мистецтва. Лікарі – то особлива каста, вони мають стосунок до сокровенного, до того, що зараз люблять називати «персональними даними». Що є більш «персональнішим», ніж, скажімо, узд-знімок твоєї підшлункової? І використовувати його як предмет для загального огляду, та ще й без твого дозволу, буде, м’яко кажучи, неетичним. Тому я працюю зараз з іншим матеріалом – рідинами, суміщами. Адже нащ організм на 80 відсотків – це рідке середовище, то чому його не може замінити гель, олія, суспензія?
Є ще один аспект, який розділяє мій фах і моє захоплення. Аспект, що видається мені надзвичайно важливим для сучасників. Людина ХХІ століття потребує усамітнення, можливості зупинитися, поміркувати, якщо бажаєте, – ми позбуваємося суспільних ролей, публічних шат, стаємо самими собою. Так от, для мене мої «недільні сеанси» (я працюю, зазвичай у неділю) є часом для творчості, рівно ж і медитації.
– Добра ж то медитація, – вона привела тебе до виставки у столичному Малому мистецькому арсеналі. Тебе уважають чи не засновником українського science-art, принаймні кажуть, що у нас ти єдиний. Наразі. Та й у світі таких на пальцях злічити. Як тобі роль першопрохідця?
– Розумієш, справа не в тому, хто перший. Хоча, зізнаюся, мені приємно від такого, може, навіть неочікуваного визнання.
– Але мене завжди муляє одна крамольна думка. Твоє мистецтво, – попри його модерність і технологічну складову, – явно не вписується у контекст «масової культури». Тобто твої ноктюрни «споживатиме» не кожен, у ліпшому разі просто робитимуть вигляд, що розуміються на них…
– Тут є дві речі. Перша – естетичний смак, відчуття прекрасного, досконалого, того, що милує погляд. Естетики у нашому пострадянському довкіллі катма. Сірість, убогість і примітивність. І це, зауваж, покоління, яке стоїть на плечах сотень і сотень поколінь, знаних високими культурними злетами.
Але кому, як не нам, наповнювати цей холодний і брутальний простір елементами прекрасного? Хто, як не ми, робитимемо свій побут яскравішим, вишуканішим? Я тобі скажу, що одна із моїх робіт служить світильником у моїй оселі. І гості, зауваживши, не сприймають її за мистецький твір, вони оцінюють її як вишукане бра, не більше. Але хіба це так зле?
І друга річ. Мене чомусь не цікавить, що думають люди, споглядаючи мої твори. Мені набагато важливішим виглядає те, що вони відчувають. Коли доглядачі у виставкових залах розповідають мені, що відвідувачі по кілька разів повертаються до моїх робіт, коли я бачу, як вони, ці люди, розслабившись у кріслі, медитують, споглядаючи ту чи іншу композицію, я розумію: те, що відбулось зі мною у моїй скромній майстерні, зараз відбувається і з ними. Можливо, вони переживають інші емоції, можливо, їхні асоціації і мої є різними, хай навіть кардинально протилежними, але найголовніше – що вони здатні переживати, відчувати, розуміти, надихатися, вірити, любити, ненавидіти. Що вони є повноцінними, живими людьми, а неспотвореними прогресом і стресами біороботами.
– Отже, коло замикається. Сканер, який просвічує фізичні органи людського тіла, через уяву митця стає сканером для людських відчуттів…
– Так, коло замикається. Однак на вищій, досконалішій точці. У ній перетинаються дві лінії – життєвий досвід, генетичний код і світогляд художника з такими ж – але вже глядача. І маємо у висліді те, що робить нас схожими, те, що, у принципі, є штрихом до портрета сучасника у загальному сенсі цього слова. Людини ХХІ століття, з усіма його досягненнями, ганджами, перспективами, ритмами.
– І все ж. Кожен художник, попри визнання, окрім морального задоволення, мав би мати зі своїх робіт певну матеріальну віддачу. Твої ж я б не наважився назвати комерційно перспективними…
– А я й не ставлю перед собою завдання заробляти. Для мене найважливішою є нагода самореалізації, оті недільні хвилини медитації і осмислення життя, людей, явищ, самого себе. Для мене дуже важливими є відчуття тих, хто бачить мої роботи, хто йде з виставки, сповнений щирими, не вдаваними емоціями, кого моя творчіть надихає. Хай не на якісь духовні злети, – достатньо, аби вона надихала до подальшого життя, додавала ентузіазму, оптимізму, віри.
Узагалі, якби люди дбали лише про матеріальні зиски від своїх душевних порухів, – світ став би ще некомфортнішим і зовсім недосконалим. Мій батько, – відомий фізик, – любив писати батярські вірші, для себе, не для публіки. Купа моїх знайомих, замість того, аби точити ляси у барах, – з якогось доброго дива беруться за пензель, аби малювати, сідають до комп’ютера, щоб описати свої враження, зрештою, колекціонують, здавалося б, нікому не потрібні речі. Це життя. У кожного свій сканер для власних відчуттів.
