Страх перед голодом діймає тих, хто навіть не чув про «жнива розпачу», хоча таких, мабуть, лише одиниці. Він укорінений на рівні генної пам’яті
Мабуть, не варто переконувати спільноту у тому, що зазирати до чужих кишень не вельми делікатно. Однак йдеться про джерела астрономічних статків, набутих доволі знаними і позірно шанованими людьми у мутній воді первісного нагромадження капіталу. Подивляючи вискочням з переконливими конто, дехто зауважує, що, мабуть, невситима жага до примноження зелених банкнот та майна розмаїтого штибу криється у генетичній пам’яті. Цей стан речей можна проектувати аж на початок 30-х років минулого століття, вважаючи, що саме в умовах голодної гуманітарної катастрофи слід шукати причини новітньої «скнарості» владних осіб.
Це таки правда, що голод, точніше, пам’ять про нього, керує вчинками значної частини українців. «Олігархи» тут не виняток, а, радше, рафінований зразок того, що свого часу Оксана Пахльовська окреслила коротким, мов постріл, мов останній подих, словом «страх». Страх перед ймовірним голодом, смерть від якого досі вважається найстражденнішою у країні, здатній, за умов раціонального господарювання, прогодувати півсвіту.
Страх перед голодом діймає тих, хто навіть не чув про «жнива розпачу», хоча таких, мабуть, лише одиниці. Він укорінений на рівні генної пам’яті. І не тільки у регіонах, що безпосередньо потерпіли від комуністичного експерименту. Нинішні галичани, батьки яких свого часу, як могли, допомагали Великій Україні, скажуть вам, що найбільшою життєвою катастрофою, попри тотальне зубожіння чи зростання комунальних тарифів, є відсутність на столі хліба.
«Батько усіх народів», безумовно, був геніальним політтехнологом. 1932-33-го він застосував механізм геноциду, який, на його думку (і ледь не століття ми маємо прямі підтвердження цієї зловісної логіки), є найкращим запобіжником для будь-яких соціальних порухів. Варто тільки витягнути на світ Божий привид голоду, і спільнота не тільки втихомирить свої пристрасті, але й розпочне інтенсивний пошук способів порятунку від голодної перспективи. Причому, цей пошук буде індивідуальним, на рівні тваринного інстинкту, і тоді годі вести мову про якісь спільні цінності, прерогативи, про потребу змінити щось не тільки у приватному житті, а й в країні загалом.
Мусимо визнати, що влада і опозиція досі вміло оперують цим «інструментом», нагнітаючи за потреби пристрасті довкола ймовірної інфляції чи подорожчання продуктів. Найперше, що чуємо від урядників, коли йдеться про соціальну сферу, це те, як вони турбуються про ціну на хліб, до яких нагінок вдаються стосовно своїх містечкових представників за щонайменші порухи цієї «святої цифри». Опоненти ж завжди мають в арсеналі залізобетонний аргумент – за цієї влади ви поневіряєтеся у злиднях, а буде ще гірше…
Коли ж йдеться про «відступників», – як у владному, так і в опозиційному середовищі, – то проти них застосовується сформований ще на початку 90-х років стереотип носіїв «ковбасної психології». Мовляв, для них нема нічого святого, окрім власного шлунка.
Трагедія голоду, таким чином, знесилює націю, на відміну від того, що характерно для пам’яті про єврейський Голокост. «Трагедія Голокосту, – зауважує Оксана Пахльовська, – стала для євреїв захисним муром для їхньої пам’яті. Символом мужності і витривалості. Символом незнищимості. Символом безсмертя».
А для нас? Що для нас Голодомор? Квінтесенція жаху і своєрідний бар’єр, за яким ми не бачимо перспективи?