Десакралізація влади

Нинішні політики, особливо “нової генерації”, нагадують мені скороспілого вундеркінда, напханого віртуальним знанням про все і про ніщо, який, однак, як і переважна більшість тінейджерів-міщухів, свято переконаний, що молоко є фабричним продуктом хімічних реакцій органічних речовин. Інтелектуальні бройлери, вирощені, по-перше, в інкубаторі владних або довколавладних родин, переконані, по-друге, що шлях до елітних висот гарантований, здебільшого, технологіями та піаром, дозрівши до “продуктивного віку”, діють за неписаними правилами політичної тусовки. Знання про тих, ким їм належить керувати, базується, зазвичай, на чутті і смаках радників, аналітиків сумнівного призову, у кращому разі, на самостійно проштудійованих викладках світових авторитетів, які до українських реалій мають, м’яко кажучи, опосередкований стосунок.

Аби нівелювати цей ґандж і спробувати бодай на дещицю стати “ближчими до народу”, політики часто наголошують на традиціоналізмі їхніх підходів. Блуд посилюється, позаяк давно відомо, що “традиція – це жива віра померлих, а традиціоналізм – це мертва віра живих”. Ба більше, в українських постмайданних реаліях, коли громада відчуває потребу радикальних змін, бажання традиціоналізувати політичну практику несумісне і навіть шкідливе.

Українська демократія досі, навіть після Майданних подій, перебуває у неприродній позі, стоячи на голові. Знайомі до болю персони озвучують гасла, що, на їхню думку, є втіленням месиджів про потреби громади. Ці гасла, у свою чергу, трансформуються посередництвом заангажованих медій, набуваючи рис ідеологем, неспростовних істин в останній інстанції, першочергових суспільних завдань. Пересічному обивателю залишається лише відсепарувати потрібне серед бурхливого потоку інформації, близьке йому за стилем життя, вимогами до довкілля і до себе. Чудово, правда, коли обиватель здатний до рефлексій і поміркованого аналізу.

Чомусь ніхто з політиків не здає собі справи, що мало б бути навпаки. Що конституційна фраза про “народ – джерело влади” передбачає саме первинність рефлексій громади, донесених до провідників і відтак піднятих ними на щит партійних програм. Чомусь мало кому з обраних (колись, зараз, і, не дай Боже, у майбутньому) спадає на думку банальна істина, що влада є продуктом самоорганізації громади, а, отже, залежить не від захцянок наділених повноваженнями персон, а від потреб і сподівань тих, хто віддав їм ці повноваження з цілком певною метою, – систематизувати, укласти у бажані виміри своє повсякденне життя, гарантувати безпеку особистості, власності і бізнесу, озвучувати і реалізовувати нагальні завдання.

Цю політичну амнезію, а, може, радше, навмисну ігнорацію природних і найважливіших функцій влади не можна пояснити “вродженими плямами” тоталітарного минулого. Тоді ми мали справу з апатією громади, в якої атрофували творчі начала, перетворивши на статиста партійної практики. Нинішня ситуація спровокована іншим: засиллям маніпулятивних технологій, фактичною психологічною війною еліти проти власного народу. Розшарпана свідомість обивателя не дає йому можливості проаналізувати справжні мотиви політичних персонажів, його особистісна автономія обмежує світовид рамками приватизованого помешкання або сільського обійстя. А неміч має наслідком сакралізацію влади, – захмарної, далекої, бундючної і всесильної.

Коли громадянин зможе нарешті висловити випродукувані ідеї, знайти однодумців, коли ці відчайдухи виокремлять з-посеред себе осіб, здатних зважитися на спротив накинутим з-зовні ідеям і гаслам, натомість запропонувавши свої, тоді влада змушена буде позбутися риз святенності і всеправедності. Лише тоді демократія набуде зручної осанки, ставши з голови на ноги. Хай це відбудеться через двадцять років. Але, погодьтеся, гра вартуватиме свічок.

Коментарі