Ми розівчились цінувати найважливіше, – Андрій Гнатуш

Андрій Гнатуш

Українці розівчились цінувати найважливіше.

Про це у Фейсбуці пише громадський активіст Андрій Гнатуш, інформує Четверта студія.

Не вірте чуткам…Я ще гірший
– Вам скільки?
– Не менше двох кілограм!
– Впевнені, може півтора вистачить?
– Ні, два!
– Валя, заверни дві тупості, – вигукнув кудись за ріг пан, який сидів за столом.
– З тупістю ще беруть заздрість і ненависть. Берете?
– Так! Теж по два кіло!
– Ні, ці йдуть у довісок по півкіло в руки, не більше.
Черга розмитою плямою плескалась по мармурових сходах, стікаючи у величезний хол. Загальна напруга. Забракне, розберуть. Дуже хотілось легкого життя, без найменшої напруги.
– Пані, пропустіть, я тут стояла! Ви пізніше підійшли! – відштовхуючи ліктями ту спізнілу, яка щойно підійшла, лізла на місце молода огрядна дама.
– Ні, це я раніше підійшла! – звизгнула, тримаючись за повітря руками, відштовхувана опонентка.
– Пані, не сваріться, всім вистачить, – почулось зверху. – Що вам?
Спітнілий чоловік з пласким червоним обличчям переступав з ноги на ногу.
– Мені як всім, як всім і побільше! Точно безплатно?!
– То залежить, що виберете, – з ноткою іронії пролунало у відповідь.
– Перший пакет – інтелект, до нього на додаток – жалість, співчуття, прийняття, любов. Цей вартує ваших зусиль, грам триста/чотириста, не більше. Другий, абсолютно безплатно – тупість, до неї байдужість, ненависть, заздрість. Вам який?
– Мені як всім, як всім, – ще більше нервував розчервонілий пан.
– Всі беруть тупість, вам теж?
– Так! – без роздумів випалив він. – А точно зі всім цим буде легше жити?
– Абсолютно, – з цією ж ноткою іронії повторив молодой чоловік, який сидів за столом і тихо зітхнув. – Ніяких турбот! Тупість перекриє можливість мислити і аналізувати, байдужість перекриє можливість про будь-кого хвилюватись, заздрість буде зігрівати своїм теплом! – по інструкції випалив він завчені фрази, а від себе додав: «Поки не спалить!».
– Ну, що, перший пакет так ніхто і не взяв, – той, що сидів зверху за столом встав і обтрусив штани.
– Так і вчора не взяли, – потер руки напарник. – Його взагалі рідко беруть, ніхто не хоче напружуватися.
Раптом на дверях задзеленчав дзвіночок.
– Ми закриті, – пролунало зверху. – Приходьте завтра.
– Мені терміново, мені зараз, мені жалість! Там собака здихає, всі оминають, а моя закінчується, прошу. І співчуття якщо можна. Другу годину в людях шукаю, ні в кого нема, сказали у вас.
В залі запанувала тиша. Двоє наверху завмерли, здивовано дивлячись на відвідувача.
– Впевнені? – тишу порушило запитання.
– Так, звичайно, як я без неї жити буду? З нею зовсім інакше.
– З нею складно! – менеджер почухав потилицю. – Складно ви з нею жити будете, там ще йдуть милосердя, прийняття, розуміння. Воно вам треба?! Візьміть пакет лімітний: тупість, ненависть, байдужість… Всі беруть! Безплатно.
– Ні, мені жалість потрібна, я готовий заплатити…
– Так ви ж не зможете в цьому суспільстві жити, тільки сьогодні понад сотню тисяч пакетів з тупістю розібрали. І так щодня. Куди ви зі своєю жалістю? З нею мізки працюють, душа оживає, ви з глузду з’їхали?
– Ні, все гаразд, і душа поки жива. Дайте мені жалість, і я піду.
– Ви будете самотні, вас не прийме суспільство! – протягуючи пакет, невпевнено сказав менеджер.
– Краще самотнім, ніж мертвим. Скільки я винен?
– Нічого, вам, як першому покупцю бонус – безплатно.
– Дякую, – юнак дбайливо взяв пакет, притуснув до грудей, посміхнувся і вийшов.
Двері тихо задзеленчали.
– Шкода мені його, як він серед цієї маси один? – почухав голову Микита.
– Не хвилюйся, – Валентин поплескав його по плечу. – До цього пакету на додачу йде ангел-охоронець, на тримай.
– Що це? – Микита повернувся і взяв аркуш паперу.
– Твоє підвищення.
У повітрі повисло питання.
– Тупість беруть на ура, безплатно ж. А ось жалість, співчуття, любов ні. Продати ці пакети складно. І якщо ти зміг бодай один такий пакет прилаштувати, підвищення в тебе у кишені…
– І що я тепер повинен робити? – розгублено запитав Микита.
– Оберігати свого підопічного, щоб самотнім не був і не з’їдженим суспільством.
– Валентин дістав з ящика крила з великим карабіном, і передав Микиті.
– Тримай, лети за ним, пильнуй як слід! Такі як він на вагу золота…

Василиса Савицька

Коментарі

Позначки: Андрій Гнатуш, Львів