Олександр Мошонкін Фото: "Радіо Свобода"/Галина Терещук
197 днів український десантник, «кіборг» Олександр Мошонкін перебував у полоні бойовиків угрупування «ДНР». У серпні 2015 року його звільнили завдяки обміну бранців і він повернувся додому, у місто Буськ, що у Львівській області.
Про жахіття пережитого намагається не згадувати. Хоча минуле нагадує про себе фізичним болем. Але родина і новонароджений малюк роблять дива у житті бійця.
Історія «кіборга» Олександра Мошонкіна – у публікації «Радіо Свобода».
Після полону Олександр Мошонкін шукав відповідь на запитання, чому він залишився живим, перебуваючи на межі життя і смерті. Невдовзі зрозумів, що не все, мабуть, зробив у житті. Сьогодні він не може натішитись своєму чотиримісячному крихітному синочкові і розуміє, що залишився живим ще й тому, щоб відчути цю неймовірну радість батьківської любові.
«Ми довго чекали на народження дитини і маємо таку радість. Дружина назвала сина на мою честь – Олександр. А потім ми вже дізнались, що 8 червня іменини Олександра», – каже Олександр Мошонкін.
Він жартує, що маленький син його найкращий антидепресант. Бо біля нього ніколи занурюватись у спогади, а тим паче ними жити. Народження малюка цілковито змінило ритм життя і, навіть, думки.
«А смисл думати, самому себе накручувати. Згадую хіба що з побратимами, коли зустрічаємось, а так стараємось про це не говорити. Бо все ж таки воно напружує. Інколи спогади проскакують, десь так миттєво, але якщо у них зануритись, то хіба залишається наодинці сісти і плакати за келихом. Але я відкидаю ці спогади. Багато різних турбот є у житті і значно цікавіших», – розповідає Мошонкін.
«Світ крутиться навколо сина. Відчув, що я змінився, став спокійніший, немає депресії. Мале щастя на руках – і про все забуваєш. Недоспані ночі теж є. Спершу, як тільки повернувся з полону, то шукав для себе заняття, щоб не сидіти, тоді зайнявся ремонтом у помешканні. Ми цілою сім’ю ремонтуємо і ремонтуємо, завжди є щось до роботи і ще планів у нас вистачить надовго», – додає «кіборг».
Біль нагадує про пережите
Про бої у зоні бойових дій на Донбасі, контузії, 197 днів полону Олександрові нагадує, а радше докучає постійний головний біль і проблеми зі спиною.
Він досі ще здригається на гуркіт чи коли щось падає, взагалі важко сприймає галас. Двічі на рік йому доводиться лікуватись у військовому госпіталі, коли не може піднятись із ліжка через біль у спині.
«Буває таке, що мені аж ноги відмовляють. А біль голови стабільний, вже звик, правда, коли вже нестерпно стає, то тоді таблетку приймаю. Як тільки щось важке підніму, чи фізичні навантаження дуже сильні, то спина шалено болить. Тому не можу знайти роботу постійну. Я на пенсії, отримав ІІІ групу інвалідності. Потихенько мені все повертається у здоров’ї, розумію, що це наслідки контузії і полон. Я був контужений і потрапив у полон, звісно, ніхто мене там не лікував».
Не просто не лікував, але й у полоні Олександр Мошонкін зазнав тортур, як фізичних, так і моральних.
Він не уникнув мобілізації і у листопаді 2014 року став військовослужбовцем 80 аеромобільної десантної бригади. 6 січня 2015 року обороняв Донецький аеропорт. Під час одного з боїв його накрило бетонною плитою. І під нею, з поламаними ребрами, боєць пролежав понад десять годин. Лише тому, що був убраний у шолом і бронежилет, залишився живим.
Тоді ж 21 січня його, разом із іншими тринадцятьома побратимами, у важкому стані взяли у полон бойовики так званої «ДНР». З українськими десантниками дуже жорстоко поводились. Упродовж дев’яти годин українських бранців били, гарячою праскою Олександрові припікали руку, ламали вже поламаного і падати не давали. А потім перевезли у підвали колишнього СБУ у Донецьку, де вже отримав медичну допомогу. Жив у нелюдських умовах, спав на металевому стелажі для документів, у камері, де було 44 військовослужбовці. Упродовж 197 днів полону Олександрові кілька разів вдалось подзвонити рідним. Обіцяв їм, що повернеться і просив пам’ятати про нього.
– Я так собі думаю, що якби у нас тоді був наш син, то я б переживала вже за трьох. Це було б ще страшніше витримати.
– Якби я знав, що тут дружина і син маленький, мені б дуже було складно навіть усвідомити, що можу не повернутись і їх залишити одних. Але Бог сам вирішує, – говорить подружжя.
Побратими тримаються разом
Олександр товаришує зі своїми побратимами, з якими воював і витримав полон, не втративши гідності і віри, з Любомиром Гринюхом (211 днів у полоні) і Тарасом Колодієм (697 днів). Три побратими підтримували один одного у неволі і пам’ятають один про одного зараз. Любомир Гринюх – кум Олександра.
«Ми можемо зустрітись і порозмовляти про все, стараємось не забувати один одного і побратимів наших, цікавимось їхнім життям. Найважче прощатись. Вчора поховали товариша з 24 бригади, змогли останню шану віддати. 40 операцій чоловік переніс і помер у госпіталі. Це важко осмислити, рідним ніхто не замінить батька, сина, чоловіка», – говорить Олександр.
Дехто з його побратимів не зміг знайти себе після служби у цивільному житті і підписав контракт зі Збройними силами України. Водночас чимало і звільнилось з війська.
«Те, що люди звільняються з контрактної служби, свідчить про те, що найбільша проблема в командирі. Якщо він не може втримати особовий склад, тому таке трапляється. Командир повинен вміти поводитись. Ставлення до особового складу є значущим. Ми служили не через гроші, ми свідомо йшли захищати країну. Зараз чимало йдуть в армію заробити. Звісно, не всі. Так, гроші потрібні, щоб гідно жити і не впадати у відчай. Але мотивація у нас була інша. Дуже важливо, коли чоловіки йдуть служити за покликом душі. Це творить силу духу війська», – каже колишній вояк.
Для Олександра цінною є підтримка його рідних і він старається навчитися жити після служби і, особливо, полону, повноцінним життям, вчиться радіти життю. Бо ані неволя, ані жорстокість ворога його не зламали.