Він має близько тринадцяти років військового стажу. За плечима служба у легендарній 80-ій десантно-штурмовій бригаді та участь у багатьох миротворчих місіях за кордоном. Ярослав каже – коли російські війська почали окупацію України, довго не думав. Залишив усе і подався на фронт. Розповіддю про цього військовослужбовця ми продовжуємо цикл матеріалів, присвячених Дню українського добровольця.
Бравада росіян, як виклик
У війні на сході країни, розповідає Ярослав, участь взяв з однієї причини — окупацію України російські війська здійснювали під голосну пропаганду, що вони сильні і непереможні. Особливо браваду демонстрували десантники. Як колишній боєць 80-ки мовчки спостерігати за їхнім вихвалянням «Куча» не захотів.
– Розумієте, я ж теж десантник. Коли оці зайди почали захоплювати наші міста і хизуватися, що українці ніякі воїни, то мене це дещо зачепило. Подумав собі — добре, подивимося хто кого. Залишив усі свої справи, тоді якраз повернувся з Африки, і подався на схід. Одразу ж потрапив у м’ясорубку. Але разом з хлопцями таки зуміли продемонструвати, що ми не з тіста ліплені. Таким чином доказав не стільки їм, як самому собі, що ще чогось вартий.
У складі аеромобільної бригади на початку війни «Куча» брав участь у славнозвісних рейдах по тилам противника. Воював в Ізварино, Авдіївці, поблизу Маринівки. Влітку 2014 року чи не єдиними боєздатними частинами були десантники і спецназ, і саме вони у багатьох випадках змогли переломити хід подій.
– Перед боями пройшов вишкіл на полігоні, на базі 80-ки. Згодом нас усіх розділили по різним бригадам — 25-ту повітрянодесантну, 95-ту та 79-ту. Мене зачислили до останньої. Спершу відправили до Миколаєва, а згодом і на схід. Увесь час довелося воювати на прикордонних територіях. Я один з небагатьох не тільки вмів добре стріляти з КПВТ (радянський великокаліберний кулемет розробки зброяра Семена Володимировича Владімірова, що був прийнятий на озброєння Радянської армії в 1949 році), тож спершу мені доручили цей кулемет.
Такі кумедні випадки траплялися, часто доводилося воювати буквально наосліп. Скажімо, одного разу дали наказ — «Слава, маєш зачистити лісопосадку — вона десь там, попереду». А навкруги ніч, темінь, нічого не видно, приладів нічного бачення немає. Питаю – скажіть хоча б яка відстань? Кажуть 1600 метрів. Причому, ми коли наближалися туди, то по нас уже міни 120 доволі щільно лягали. Аж БТРом хитало. Але нічого – навіть з таких ситуацій якось виходили. Хлопці коректували вогонь, я ж з такої відстані зумів поцілити у їхні боєприпаси. Вибухи були доволі не маленькі… Ви не уявляєте, яка це порція адреналіну!
Рейди, які робили десантники, проходили буквально вздовж російсько-українського кордону. Тож часто українців розстрілювали з російської території.
– Ми дислокувалися на базі, яка знаходилася лише у 18 кілометрах від кордону. Одного разу з радіолокаційної станції передали, що з того боку по нас йде виліт з «Граду». Всі принишкли, але на щастя, снаряди перелетіли нас у бік Солнечного. Цікаво, що перед тим ми ночували там і я ще думав – бляха, якесь погане місце. Так от, наступного дня там усе було випалене.
Найбільш спекотно, розповідає «Куча», було в липні 2014-го у боях за стратегічні висоти — Савур-Могилу, гору Браво та Сокіл. Спершу українці добре закріпилися і утримували їх, але противник перейшов до шквального артилерійського обстрілу. Одного разу безперервна канонада тривала годинами! Ситуація погіршувалася тим, що ворог збив кілька українських штурмовиків і було очевидно — підтримки від авіації більше не буде.
Після обстрілу, коли українці покидали висоти, уся земля була фактично випалена, а з техніки залишився один металобрухт.
– Аби мати уяву як усе виглядало, можете глянути в інтернеті ролик, де видно, що усю нашу техніку порозривало на шматки. Чесне, не знаю як нам з побратимами вдалося залишитися живими, бо навіть метал не витримував такого.
Досі переконаний, що якби воля нашого командування і нормальна підтримка, то ще влітку 2014-го ми могли переломити хід війни і досі утримували б прикордонні території. Але нам тільки брехали. Скажімо, коли ми ще сиділи на горі, то Порошенко уже всім розказував, що наші хлопці виведені і врятовані.
Ярослав розказує – жодного разу паніки на війні не мав, але багато його побратимів від побаченого зійшли з розуму.
– В мене психіка доволі сильна. Мабуть дався взнаки немалий військовий досвід. А дехто з моїх знайомих втрачав глузд уже після 20 хвилин обстрілу. В найбільш кризових ситуаціях я згадував, що у мене дома росте маленький син і мені потрібно повернутися до сім’ї. Так зціплював зуби і тримався до кінця.
Кожен бій, каже «Куча», для українського десантника був як останній. Вони не брали полонених з російського боку, і в жодному разі не здалися б у полон самі.
– Вони знали з ким мають справу. Тому нас завжди пресували найбільш сильно, адже росіянам потрібна була картинка, що розправилися з українськими десантниками. Ні вони нас не жаліли, ні ми їх. Звісно, що по обидва боки усвідомлювали, що в будь-якому випадку здаватися в полон ніхто не буде – краще знищити самого себе, ніж потрапити до ворога. Тим паче, що на наших документах були позначки – львівське ВДВ. Розправа була б швидкою.
Хочу сказати, що незважаючи на усе пережите, за великим рахунком війна нічого не змінила в мені. Єдине, що колись я міг без проблем спілкуватися російською, а зараз мені гидко вимовити навіть найменше слово їхньою мовою.
У Раді уже не приховують глибоких проблем: які рішення працюють проти України та українців
СПРАВУ ПРО НЕЗАКОННІ ПРЕМІЇ ГОЛОВИ МІСТА ЛЬВОВА АНДРІЯ САДОВОГО ВІЗЬМЕ ПІД ОСОБИСТИЙ КОНТРОЛЬ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПРОКУРОР