Чому вони не встигають?

У не надто освідомленого в політичних реаліях обивателя може скластися хибне враження, що в Україні все, як у людей. Тобто, що ті, хто виходить на високі трибуни, зокрема у парламенті, і виголошує пристрастні гасла, ті, хто виводить людей на мітинги, – є рафінованими опозиціонерами. У таких, за замовчуванням, – одна мета: усунути чинну владу, запропонувавши суспільству конструктивніші, прогресивніші ідеї.

Однак насправді – це омана, ілюзія. Насправді це гра осіб, які вже спробували смак влади, звикли до нього, і постановили собі будь-яким коштом долучитися до трапези знову.

Про них, цих квазі-опозиціонерів, про їхню зацикленість на меті, дуже влучно сказав колись Віталій Портніков: «Це фанатизм людей, які полагодили житейські проблеми. У всякому випадку ті, вирішення яких для співвітчизників вони намагаються загальмувати чи забалакати… Нашим героям не потрібен народ, щоб його поважати. Нашим героям потрібен народ, щоб його ощасливити».

Але є ще один аспект, який чомусь не зринає на поверхню суспільної дискусії, – вічна «вчорашність» тих, хто опонує владоможцям. Ця риса, здавалося б, очевидна. Її коріння сягає, либонь, початку буремних 2000-х, епохи спротиву Кучмі, періодові становлення вітчизняної опозиції. Уроки того часу вивчені, але вони стали догмою і для нинішніх опозиціонерів, які хибно вважають, що вони, ці уроки, можуть зарадити країні і нині.

Та далебі! І на те є кілька причин.

Тодішня опозиція («Україна без Кучми», а відтак Помаранчевий Майдан), змогли консолідуватися лише завдяки… консолідації режиму Леоніда Даниловича. Це, може, звучить парадоксально, але це так. Згуртованість влади, її безапеляційна впевненість у власних силах, спроможності та безкарності об’єднала незгодних, дала їм переконливі гасла, які припали до смаку мільйонам. Особливо, середньому класу, який зіп’явся на ноги і рішуче вимагав змін.

Через 15 років маємо геть іншу картину.

Влада фрагментована. Цю фрагментованість не слід розцінювати як ваду, радше – нормальний, притаманний демократіям поділ «гілок». Тепер у залі парламенту годі побачити такого собі «волкова з валізкою», який купує грошима з тієї валізки цілі фракції під конкретні голосування. Тепер кожне рішення стає предметом компромісу, перемовин, хай підкилимних, та все ж більш схожих на цивілізований політичний процес. Тепер навіть більшість, яка, здавалося б, клялася на своїй Біблії – Коаліційній угоді, – має на все свою думку. Та що окремі фракції! У фракціях повна демократія (не сказати б – анархія), і ніхто й не пробує наводити там порядок «залізною рукою». Мені дуже подобається вислів Гавела з певними поправками на час: «За сталінської диктатури ми сиділи в клітках, нас випустили — і ми опинилися в джунглях».

Якщо Кучма підбирав собі команду, керуючись власними міркуваннями і власним смаком, то в Україні середини 10-х це виглядає повним анахронізмом. У нас парламентсько-президентська республіка, до того ж інфікована горезвісним «квотним» принципом. А міністр від партії, – він і гнутиме політику партії, боронитиме її інтереси, серед інших – й меркантильні. Та й прем’єр частіше озирається на Грушевського, ніж косить у бік Банкової. Бо у парламенті – його підтримка, там – його голоси.

Опозиція ж надалі розповідає про єдність проти «режиму». Хоча насправді є дзеркальним відображенням влади, – фрагментованим, розділеним за інтересами, за стратегіями і кінцевою метою. Сумнівний «успіх» Руху Нових Сил – кілька десятків людей, які поквапитися назвати «МіхоМайданом» – не у тому, що прихильників мізер чи креатив Міхеїла Ніколозовича вичерпався. Він зумовлений іншим – повним неадекватом нинішніх реалій і ситуації початку 2000-х у Грузії й Україні.

А вони – ці реалії – жорсткі для опозиціонерів. Кожен з лідерів окремих угруповань, які намагаються опонувати Порошенкові – що Тимошенко, що Садовий, що Гриценко etc., – битий вовк. У політичному і житейському сенсі. Кожен з них – за край амбітний. Кожен воліє на повну скористатися ресурсом партнера, аби, за найменшої нагоди, – переступити через нього на шляху до вершини. Ба більше, – кожен готовий до колаборації з «режимом», коли йдеться про преференції, посади чи щось на кшталт того. Кожен має своїх агентів впливу – чи в Адміністрації, чи в уряді, чи у ближньому колі гаранта.

І ще. То лише здається, що нинішні «опо» заточені лише на майданні практики. Воно й зрозуміло: дві попередні революції в Україні були ефективними у сенсі інструментарію здобуття влади. Однак до вуличної політики звиклі лише Тимошенко і Саакашвілі, а от Садовий та інші учасники навряд чи відчуватимуть себе комфортно на засніженій сцені гіпотетичного Третього Майдану. Та й у наметах вони навряд чи виглядатимуть природно… І хлопців у камуфляжі вони бояться не менше (а, може, й більше) ніж мешканці Банкової. Хлопців, яких вони «хочуть ощасливити».

До того ж, справді – в країні війна. Вона диктує траєкторію поведінки влади, і, до слова, не надто радикалізує її. Вона ж певною мірою легітимізує насильство на мирному терені, але та ж таки влада досі ефективно стримує його. Йдеться, звісно, не про тероризм, – ним не покеруєш.

А лідери «майдану» не здатні керувати вуличною стихією. Прорив кордону у Шегинях – яскравий аргумент на користь такого висновку. До того ж, повторюся: опозиція боїться натовпу, має цілком кристалізовані фобії натовпу, жодним чином не ідентифікує себе з ним.

Опозиція намагається мімікрувати «під війну» – войовничими закликами, залученням «ряжених» бійців, звинуваченнями на адресу влади у співпраці з ворогом. Аби відповісти їй, великого розуму не треба: в умовах гібридної війни просто кинути тим же жупелом в лави опонентів. Сам дурень, – не найкраща відповідь, але серед загального інформаційного шарварку, – чим не помічна?

В української опозиції є лише один шлях. Якщо вона, звісно, хоче стати справжньою опозицією, а не її симулякром. Цей шлях – контрсистемність, конструктивність і аргументованість. Реальність закидів на адресу владоможців і реальність обіцянок. Бачення перспективи, усвідомлення загроз і ризиків. Відповідальність за сказане і зроблене.

Цього наразі бракує. Через це наші «опо» завжди вчорашні.

Ілюстрація: Аль Марген