Фото: РІСУ
— Спілкування – це є основне в духовному житті. У самому Бозі існує спілкування: є три особи, які діляться своїм божественним життям в досконалий спосіб. Бог є любов. І це не означає якась нірвана, чи якась енергія, Бог – це відношення трьох Осіб. Це божественні стосунки у Пресвятій Трійці. Для нас, тому що ми створені на образ Божественних осіб, спілкування є необхідне. Це як вода для риби, як повітря для кожного з нас. Ми процвітаємо у добрих стосунках. А коли наші стосунки сімейні, на роботі, в суспільстві, в політиці, міжнародні стають агресивними, коли є відчуження, конфлікт – це ущерб нашого буття. Якщо забагато негативу у спілкуванні ми в’янемо.
Тому є важливо приглянутися до того, як ми спілкуємося. Ми виконуємо функції, маємо ролі, які є необхідними у житті. Вони мають певні норми, ці норми зберігають певний порядок. Ми упорядковуємо взаємні очікування тобто не можна перекреслювати ні ролей, ні норм. Але часом у тих ролях ми можемо ставати функціонерами. Ми можемо виконувати навіть досконало різні речі, але не зустрівши при цьому людину у тому ядрі її буття. Бо серце – це метафора. Це — ядро, наша душа. Це Божий дух, який Господь поселив у цю глину, яка стала людиною.
І сьогодні більше ніж коли-небудь бракує того спілкування душевного: від душі до душі, від серця до серця. Воно часом відсутнє в Церкві, там, де панує система і страх. Є відстані між поколіннями, між хвилями міграції, між чоловіками і жінками, між клиром і мирянами, між людьми, які є носіями різних ідеологічних відтінків. Тут питання виникає, чи можемо ми говорити «від серця до серця». І тут діти нам допомагають. Бо Христос каже: «Будьте, як діти, щоб прийняти царство». А царство – це щире, безупереджене спілкування, яке допомагає нам прийняти Богом дану гідність. Моя надія є в тому, що ми можемо розвивати таке спілкування в церковному житті.
— Які Ви бачите виклики перед УГКЦ у США?
— Я думаю, що є стандартні виклики для Церкви – жити згідно з Євангелієм. Бути спільнотою, яка вірить в Бога, яка живе з Богом, яка молиться і вчить інших молитись, яка глибоко проявляє солідарність з потребуючими. Наша Церква мала важкий хрест переслідування в Україні, невизнаності, маргіналізації. Ми боролися за свою гідність: і церковну, і етнічну, і культурну. Часом ця боротьба може нас віддалити від основних моментів християнського життя. У тій боротьбі ми часто поборювали один одного. У цій же Філадельфії, навіть у цій катедрі були великі баталії.
Сьогодні наша Церква потребує вихід на «глибоку воду» духовного життя. Нам треба повернутися до багатства нашої Літургії У цьому тижні ми стараємося на Утренній і Вечірній пізнавати внутрішню красу духовного життя, Божу красу. І в цьому нам допомагає хор УКУ. Нам треба відкритися, поєднати різні хвилі емігрантів і відритися нашим сусідам, на американців різного походження, різних рас, щоб ми могли ділитися цим Божим даром.
— Ви вірите, що така ідея матиме успіх?
— Це суть християнства. Ми не можемо жити лише в етнічному гетто, чи плекати музей одної культури Ми є носіями спасіння. Ми його отримали, щоб ним ділитися з усіма людьми доброї волі. Як це робити у світі, який має свої бульбашки інформаційні, культурні та ідеологічні – це великий виклик сьогодні.
— Робота очільників держав, урядів оцінюється за перших 100 днів. Якими будуть Ваші кроки у перші сто днів провідника УГКЦ в США?
— На моїх перші кроки 100 днів не вистачить (сміється). Я не думаю, що зараз потрібні якість спецпроекти. Треба молитися, слухати Божого голосу і пізнавати один одного. Інфраструктура тут існує. Є упорядковане церковне життя. Питання в тому, як нам зберегти дух.
— Таким же питання стояло, коли розпочинали архієпископське служіння у Франції?
— У Франції було по-іншому. Там структур не було, у певних теренах починалося все спочатку. Перший рік – це був рік пізнавання, рік діагностики. А потім вимальовувалося все, але в синодальний спосіб, у спосіб спілкування вимальовувалося якесь бачення, спільний душпастирський план.
— Тобто стратегії для УГКЦ в США наразі немає?
— Ні. Певні посили є подані у цьому тижні. Це літургійна молитва, є академічний момент, спілкування священиків, маленький соборчик духовних осіб. У Вашингтоні буде академічний момент, зустріч з політиками. У Філадельфії буде ще День молоді.
Все це є, я надіюся, у поставі тих, які відкриваються на віяння Святого Духа. Ми стоїмо перед П’ятидесятницею. Я надіюся, що я відкриюся на дари Святого Духа, що і ми всі відкриємося у новий спосіб на Духа утішителя, Духа істини, що всюди є і все наповняє.
— У розмові з місцевими вірними ми бачимо, що вони мають велику надію.
— Я трохи боюся, бо їх сподівання є надто високими (сміється).
— У вік секуляризму як людей привернути до Церкви?
— Я думаю, що стратегії, які шукають передовсім як тебе привернути до того, де я є – мабуть приречені. Перше треба бути. Ріст Церкви – це Боже діло. Важливо, щоб ми Йому не перешкоджали. Я не хочу привертати до Церкви, яка, скажімо, не є життєдайною, до Церкви, яка може бути ксенофобською, яка когось відкидає, до Церкви, яка позначена якимись нездоровими явищами. Важливо, щоб ми у Церкві випромінювали мир і радість. І тоді люди до нас прийдуть.
— Якою бачите УГКЦ в США через п’ять років?
— Я такої проекції наразі не маю. Надіюся, що ми будемо рости у спілкуванні в мирі і в радості на тому рівні «від серця до серця».
— Яким Ви бачите співвідношення духовного і національного, щоб Церква була живою, а українськість дієвою?
— Для нас, українців-греко-католиків, ці речі йшли в парі. Автентична духовність ніколи не може бути в ущерб національній ідентичності. Національна ідентичність є здоровою, коли вона побудована на духовних началах Натомість є можливо, будуючи суто на національних чи націоналістичних засадах, лишитися без Євангелії. Мені не треба, сподіваюся, пояснювати мою українськість. Я народився в Америці, але завжди плекав українську мову, став професійним україністом, переїхав в Україну. А у 1980 році став семінаристом Львівської архиєпархії, що можна було тоді прирівняти до того, як стати семінаристом на Марсі. Але я переживаю за свою духовність, щоб я був християнином, був відкритим на кожного, бо моя проповідь не є передовсім українською, вона є людською, Христовою проповіддю.
Для українців плекання їхньої національної і культурно-етнічної гідності – це спосіб бути людьми. І цю гідність захищати треба. Ми сьогодні це робимо. Сьогодні проливається за це кров. Але ми будемо вповні людьми і українцями, коли ми будемо відкритими на всі ці прекрасні народи, культури і раси, які Бог сотворив з не меншою любов’ю як нас.
Я не думаю, що ми маємо агресивний український народ. Навпаки, проти нас часто були агресивні і загарбницькі дії. Але часом у нас є страх. Ми займаємо захисну позицію, творимо барикади. Я би не хотів, щоб були барикади навколо наших церков. Надіюся, що всі які шукають правду, Бога і хочуть жити з Христом, зможуть вільно приходити до нашої Церкви.
— А що Україна може дати світу сьогодні?
— Багато. Я думаю, що спосіб Богопочитання, теплота спілкування, наша Літургія, іконографія, символізм, співана молитва. Ми маємо цікаве відношення між своїм етносом і своєю конфесією. Наша Церква соціально була заангажована в долю наших людей. Маємо одружених священиків і в священстві проявляється спілкування клиру з мирянами. Ми маємо досвід мучеництва. Наші батьки і матері у вірі вистояли проти найбільшого виклику ХХ століття – безбожного тоталітаризму, який геноцидальним способом хотів Церкву знищити. І це нам показує певні перспективи, дає інтуїції щодо методології як йти назустріч викликам ХХІ століття, як вистояти перед викликами сьогодення. Думаю, що багато чим можна буде поділитися.
— Якого нині президента потребує Україна і що потрібно, щоби закінчилася у нас війна?
— Україна потребує президента, який буде служити у жертовний спосіб. Президента, який буде близький до людей, який буде людей підіймати і благословити, який не буде людей ділити.
А війна завершиться тоді, коли не стане того, хто її почав.