Коли два хлопи надумують закатрупити перед якимись святами свиню для свого домашнього святкового столу і для цього один її міцно тримає, а інший підносить до її рила електричний дріт, то, ясна річ, що стіл буде. Правда не для всіх, оскільки один хлоп матиме нагоду споглядати то все вже виключно з високості. Що це – людська дурість чи людська глупота?
А коли інший, який, хронічно перебуваючи в стані” індивіуального апокаліпсису”, уже не годен витерпіти криків дружини на тему “Де ж можна так пити?” усвідомлено відрубує собі в нервах великого пальця і кидає супружниці, мовляв: “Душу мою зжерла, печінки мені виїла, жери ще й тіло моє”, він хто – викінчений дурень чи “великомученик і страстотерпець”?
Чи коли хтось тягне зубами трамвай на найдовшу відстань, або з’їдає найбільшу кількість вареників чи робить якусь іншу дурницю (споглядаючи яку, в навколишніх мимоволі виникає запитання – а для чого це все, в чому цимес?) – це що – людський талант чи людське марнославство, яке сміливо можна вписувати на скрижалі “Історії Світового Ідіотизму”?
Львівський журналіст Роман Онишкевич (який за сумісництвом є також керівником Центру експертних досліджень “Тема”) у своїй книжці “Історії до пива”, виданій в дрогобицькому видавництві “Коло”, таких ситуацій для роздумів акцентує справді чимало. Це аж ніяк не означає, що ви ніч не будете спати, їжу не їсти, ні з ким не говорити, а тільки міркувати, які висновки зробити. Та й Роман Онишкевич ці висновки сам делікатно підказує. Але приваба в іншому – у вас є гарний шанс усміхнутися, розслабитися. А головне – передихнути в буденній веремії і отримати добрий настрій. Бо як казав Альберт Ейнштейн, “є лише дві безкінечних речі, Всесвіт і глупота. Хоча щодо Всесвіту я не впевнений”.
Ось цю людську глупоту, яка має дві складових – жіночу , схожу “на вальс Шопена” і чоловічу, що “як музика Баха – епічне явище” – Роман Онишкевич не стільки досліджує, скільки бере за відправний момент п’єси , яку пише саме життя. І ще зауважує, що за певних обставин у найкумедніших ситуаціях можуть опинятися навіть найпритомніші люди. До речі, у двобої – письменницька фантазія та реальність – реальність перемагає завжди. Бо на те, на що спроможні подекуди ваші близькі чи далекі, чи як здатне зіграти з нами всіма провидіння, жодна письменницька фантазія не спроможна.
Отож взяті з життя свої короткі історії Роман Онишкевич оповідає легко, невимушено, без патетики і фальшивих красивостей та головне — з блискучим почуттям гумору. І, як правило, зі симпатією до всіх дійових осіб, попри всі безглуздості, які вони коять. Ота здатність любити людей, помножена на ерудицію та вміння усміхнутися не лише над кимось, а передовсім над собою роблять особистість Романа Онишкевича і його “Короткі історії” реально притягальними. Як ліки, спроможні долучитися до порятунку здорового глузду у нашому божевільному світі.
Варте уваги, що зібрати в одній книзі свої історії, розказані приятелям не лише за гальбою пива, а й у мережі фейсбука, Роману Онишкевичу запропонував дрогобиччанин, який нині мешкає у Мюнхені, Олександр Гейдек. Саме він став ініціатором видавничої серії “Есе про все” у видавництві “Коло”, одночасно цієї осені випустивши у світ відразу п’ять книг – окрім “Історій до пива” Романа Онишкевича, також збірку звичайних історій про звичайних людей “Кава і бруківка” фармацевта Уляни Кацал, есе “Півтора неба” Єви Райської, мініатюр та оповідань “Фотограф снів” психолога за фахом Наталки Янушевич, іронічних розповідей про життя і про себе філософа Андрія Юркевича.
Як варте уваги і те, що вчора ці книги автори весело запрезентували зацікавленим у “Дзизі”.