Петрунеля Хміль
Петрунеля Хміль упізнала його одразу. Стояв розгублений у людській веремії Львівського залізничного вокзалу, з маленькою кучерявою дівчинкою за руку. Навіть якби поруч були десятки інших чоловіків у військовому вбранні – не вагалася б. Так часом є – незнайому людину інтуїтивно виокремлюєш за якоюсь деталлю, яка до когось іншого просто не пасувала б. У нього це були очі, де проступила уся Україна зі всіма трагедіями , що їй довелось пережити, і де було щось іще, що часом ділить людське буття на “до” і “після”.
Цього чоловіка якусь вечірню годину тому “підкинули” їй приятелі волонтери з Дніпра. “Він чекатиме на вокзалі разом із маленькою донечкою, — швидко говорили у слухавку, – щось наплутав і замість Кам’янця-Подільського, куди мав з’явитися на ротацію, приїхав до Львова. Він геть без грошей – зроби щось”. Вона набрала незнайомий номер. “Ви тільки відведіть мене до ломбарду, – почула, – щоб я віддав туди мій планшет і ми з малою змогли собі якось порадити, і більш нічого”. “Ніхто нікуди нічого віддавати не буде, чекайте, зараз буду”, – сказала, набрала приятельку-однодумицю, в якої машина, і вже за якийсь час були на вокзалі.
Напевно, так мало статися, що цей український вояк, якому судилося відстоювати державу у гарячих місцинах українського сходу, через непорозуміння опинився у Львові. Бо вже згодом, коли поїхав до Кам’янця, Петрунеля Хміль зуміла знайти тих, хто взяв його і його донечку під подальшу опіку.
Це буває дивним, але іноді саме завдяки сторонній допомозі людина спроможна намацати грунт під ногами. Як у цьому випадку. Бо ще якийсь час тому цього грунту у бійця не було. Адже коли повернувся із війни додому, його зустріла занедбана брудна домівка, п’яна дружина, її мама, і маленька донечка, яка тулилась до нього і благала : “Тату, забери мене будь ласка”.
Скільки чужих доль за цих два роки війни художник-бутафор Львівського театру опери та балету імені С. Крушельницької Петрунеля Хміль пропустила крізь своє серце. Пропустила не пасивно, а вносячи у ці долі власну щирість, відкритість. теплоту та реальну допомогу.
Донька священика із Калинівки на Яворівщині Петра Зеленюха (що близько приятелював з багатьма відомим діячами – Вячеславом Чорноволом, братами Горинями, Іваном Гелем, іншими, брав участь у Світовому синоді єпископів УГКЦ у 1991 році у Ватикані та мав аудієнцію з Папою Римським) , Петрунеля Хміль від раннього дитинства знала, що це – допомагати людям. В умовах активної допомоги іншому зростала, цю домашню емпатію та бажання обігріти тих, хто потребує взяла зі собою й у власне доросле життя.
А воно починалося для неї не дуже просто. Відколи тато висвятився і став підпільним священиком, що провадив таємні богослужіння, у них вдома регулярно відбувалися обшуки, тата тягали на допити та залякували. А вона (як і її рідні брати та сестри) росла із тавром “доньки уніатського попа”, що у ті часи закривало для неї чимало дверей.
“Відколи себе пам’ятаю, я завжди знала, де ворог, – говоримо з Петрунелею Хміль при каві. – Я виростала в любові до бога, до ближнього і до України. Якось на моїх очах та Україна будувалася. До нас постійно приїжджали Чорновіл (як тільки вийшов з тюрми), Гель, інші. А потім стільки радості було, як Україна стала незалежною. Коли мені було 19, виникла можливість поїхати на проживання до Америки. І от час підтискає, має бути моє остаточне “так” або “ні”. А я вийшла в сад. А там такий приємний весняний вечір, усе цвіте, і розумію, що так ту свою землю люблю, що не поїду нікуди”.
Ота любов, а ще спроможність відчути, коли в тобі є потреба, змусили Петрунелю Хміль спочатку активно допомагати Майдану (хай і на місцевому рівні), а тоді і тим, хто постраждав на війні.
Той телесюжет про цвинтар для невідомих героїв АТО на Дніпропетровщині її вразив до сліз. Як мама двох дорослих синів, чітко уявила, як десь хтось тепер уже марно чекає свого синочка з війни і не знає, що вже його не побачить, і навіть горбика землі не буде, щоби принести до нього квіти. Серце стислося. Згодом коли прочула про автобус зі Львова з допомогою до Дніпра і собі попросилася. І так почався новий відлік її життя, коли без волонтерства, без навідувань у львівський госпіталь та й у той таки військовий госпіталь у Дніпрі уже себе не уявляє.
Коли був Іловайський котел, Петрунелі Хміль якраз судилося бути в Дніпрі. Вона бачила, як одна за одною під’їжджали карети швидкої і звідти виносили покалічених хлопців – обпалених, без рук, ніг, з іншими тяжкими травмами. Кусала губи, щоб не розридатись. Аж по сходах хлопчина без обох рук по лікті і каже: “В мене тут гроші, мені хлопці на протез зібрали. Але я обійдуся, візьміть, бо цим хлопцям вони зараз більше потрібні”.
Чи можна навчитися відсторонено сприймати події? Адже кажуть, людина до всього звикає – до чужого горя і смерті також. Однак Петрунелі Хміль це не під силу. Може, колись. Але наразі оці роки від початку війни з такими пропозиціями не до неї. Історію кожної людини, якій бралася помагати чи яку пізнала за цей час пам’ятає, як власну. Чи історію матері, в якої на руках від ран помер її єдиний син, встигнувши ще черкнути дружині, аби за ним не побивалася. Чи історію сестри, яка щоб ідентифікувати останки брата, добилася дозволу на ексгумацію мами (їхні батьки ще раніше загинули в автокатастрофі) – І Петрунеля Хміль свідок зустрічі цієї дівчини з могилою брата. Чи історію Катрусі – дівчинки з Криму, якій не лише стала близькою подругою, а й замінила маму.
“Я не вважаю, що роблю щось героїчне, – і Петрунеля Хміль не лукавить, – я просто не можу інакше. Добре це чи погано – для мене передовсім – теж не знаю. Не думаю над цим. Іноді чую, що так не можна. Що війна ще може тривати роки. Невже на роки зроблю волонтерство чи не головною справою свого життя? Чесно скажу – нічого не можу сказати на цю тему. Я знаю інше – поки в моїй країні вбивають дітей, чоловіків, братів, я не зможу спати спокійно. Можливо, я занадто емоційна. Але воно все проходить не тільки через мої думки , а через душу. Кожен обстріл, кожен зойк, кожна смерть… Напевно, якби я була більш твердошкірою, то було б простіше, безпроблемніше, затишніше. А так є, як є. Напевно, допомагати іншим – вірус, якого – раз підхопивши – уже не позбудешся. Однак чи варто?”.
Ми розмовляли з Петрунелею Хміль довго. Про добро і зло. Про надуманість екзистенційних вакуумів та сенси, що лежать на поверхні. Про горе і про радість. Про людство і окрему людину в ньому. А я думала про те, що Віктор Гюго був тисячу разів правий: у цьому світі є лише одна річ, перед якою варто схилятися – це геній, і одна, перед якою варто впасти на коліна — доброта…
Фото Ярини Коваль та з архіву Петрунелі Хміль