І.
Є люди, які пливуть Рікою життя, вона несе їх, мов пір’їнки, до омріяної мети, але існує ризик, що десь під течією нуртують приховані ковбані, і тебе викине на берег, голого і беззахисного, а головне, — неготового для такого виклику. Розчаровані й обдурені, вони нарешті усвідомлюють «осоружну легкість буття», їхні мрії стають міражами, туманами над плесом ще недавно такої доброї Ріки.
Є інші. Вони тягнуть волока проблем берегом тієї ж Ріки, грузнучи у намитій роками твані, від цього їхня ноша стає каменем Сізіфа, а кожен крок – кроком на Голгофу. Ці сіромахи ладні були б упасти у такі звабливі близькі хвилі, і плисти за ними, як перші… Та тримає перед таким кроком тягар, і навіть коли їм дасться осягнути бажане, воно буде їм гірким, як степовий полин на солончаках дельти такої недосяжної Ріки…
Треті уміють легко ходити життям. Не літати, а саме ступати, торкаючись землі, реальності, водночас не гнути спину під численними тягарями клопотів, що видаються їм, здебільшого, дріб’язковими на тлі вічності. Їх вабить не Ріка як засіб, їм цікавий її плин, її норов, її водні пристрасті. Вони знають підступність зовні тихих вод, як і те, що десь у гирлі, там, де починається море, у пісках тихих лиманів, приховані справжні перли, гідні шляху.
ІІ.
Уважаю, що Володимир Здоровега був з «третіх». Не тому, що його життя видалося безхмарним. Було різне, таке, про що ми, його вихованці початку 80-х, навіть і не підозрювали. Бо ж бачили лише тихе плесо, завжди урівноваженого професора, який обов’язково з легким флером іронії розповідав нам про те, що нас чекає.
Володимир Йосипович належить до «третіх», як на мене, тому, що якогось дня вчинив вибір між важливим і суєтним, і після цього його ставлення до першого залишалося беззмінно відповідальним та принциповим, для іншого ж була легковажна, майже хлоп’яцька, безшабашність.
Я не схильний тут до акцентів, бо все таки смію вважати себе тільки учнем. А він, сподіваюся, мій Учитель. Сподіваюся, бо власне кажучи, неважко обрати собі наставника, між іншим висловивши це вголос. Мабуть, треба, щоб про це сказали й інші, вимірявши, зваживши, скорелювавши тебе і того, кого ти вважаєш своїм гуру.
ІІІ.
Уявіть собі 17-річного першокурсника перед лекцією наукового світила, про якого всі кажуть із багатозначним придихом захоплення, що обіцяє недосяжність, певну сакральність, істину в останній інстанції. А через якусь мить перед цим дітваком постає ще молодий чолов’яга, без краватки. Стрімко долає відстань від дверей до кафедри, недбало кидає на стіл теку, каже приявним «добридень» і… всідається, звісивши ноги, на стільницю, поруч із вже забутими конспектами лекцій. Його перші слова, звісно ж, пролітають мимо вух, зате далі… Далі він говорить про земні і звичні речі, про добро і зло, про правду і брехню, про відданість і підлість. Словом, про журналістику…
Отой «нестандартний» професор – він, Здоровега. Спантеличений юнак – це я, Тридцять вісім літ тому…
IV.
Я не знаю достеменно, що було для нього пріоритетом: журналістика чи наука? Не випало спитати, та й чи був сенс? Мені, журналістові, хотілося б думати, що перше. У серйозні аналітичні монографії, де, у принципі, усе мало би бути витриманим у визначеному стилі схожих праць, Здоровега вмів уплести тонкі нитки газетярських зворотів, поглянути на проблему оком практичного медійника, подати матеріал, що називається, «читабельно» і яскраво.
А ще він захищав її, журналістику, мов любу жінку. У таких випадках йому ходило не про реноме академічного вченого, а про честь цеху, фаху. Це був, як мені видається, естетичний вибір, визначений насамперед отою «осоружною легкістю буття». “ЗМІ не творять законів, не відповідають безпосередньо за їх втілення у життя, не карають за їх порушення, як це роблять три самостійні владні структури, — пояснював він надто запопадливим критикам журналістики. — Вони причетні до цих процесів, але як відносно самостійна потуга сучасної цивілізації, інститут громади, громадянського суспільства, а не просто продовження різних форм влади чи певної партійної системи. Та роблять це у своєрідний, лише їм властивий спосіб, насамперед шляхом інформування: повідомлення новин, їх пояснення і тлумачення. Неодмінно оперативно, популярно дохідливо та цікаво, а ще стисло і конденсовано” (“До чого подібний слон, або Декілька думок про мас-медіа і журналістів у сучасному світі”, День, 26 липня 2002 року).
V.
…Відтак він водив нас, тодішніх, берегами великої та норовистої Ріки, званої журналістикою, знайомив із багатьма рівними йому і недосяжними нам людьми, відданими цьому фаху. Навчав не стільки книжним премудростям, як житейськими трафунками. І вже тепер ніхто не скаже, чи була то наука журналістики, чи справжня школа буття.
Бо власне, хто такий журналіст? Той, хто відробляє кількість рядків чи знаків? Той, хто досидівши у ньюзрумі до 18.00, кидає текст на півслові і йде собі геть? Чи той, хто невпинно творить тексти і сенси, навіть не подаючи виду, бо це й не робота для нього, це його існування, його стиль, його хобі, його перша й остання любов…
Тоді професора не діймали адміністративні клопоти (деканом він вже якось був, був і пізніше, після нашого курсу). Тоді, на початку 80-х, ми не тільки слухали його лекції, але й бачили, як працює вчитель, із ким спілкується, що читає. Гадаю, то був час перед злетом Здоровеги, час, коли він громадив сили, аби пережити злам епох. Щоб на тому зламі не розгубити своїх нерозважливих, але щирих учнів. Учнів, які прийшли вже опісля нас, старших, і яким випало вчитися вже новій журналістиці.
VІ.
Він довіряв людям, натомість сподівався (не вимагав!) їхньої довіри. Якось мені (значно дорослішому і звиклішому до стилю Володимира Йосиповича) випало звернутися до нього з приватним питанням. “Ви (для Здоровеги не існувало «ти» навіть стосовно зеленого першокурсника – Авт.) ручаєтеся, Ігоре?». “Так, звісно”. “Тоді і я зможу поручитися”.
Оця довіра виглядала парадоксальною у непевні часи 90-х, коли з усією очевидністю окреслилися і неосяжні, як здавалося, перспективи журналістики, і загрози для професії. Власне, чи не Здоровега уперше в Україні зауважив, що спокуса деформації фактів, маніпулювання ними, напівправда-напівбрехня, свобода півслова заради успіху газети, телеканалу, здатні підірвати довіру до всіх медій. А спокуса тоді, на початку Незалежності, була великою, не меншою, ніж у Едемському саду. Зрештою, хіба вона зникла зараз? “Неправда, обман такі ж древні, як людська спільнота, — застерігав професор. — Сама процедура обману передбачає наявність того, кого хочуть обдурити. Наш прапрародич Адам міг бути неправдивим лише перед Творцем. Єва вже мала ширший вибір. Каїн, як відомо, був не тільки першим братовбивцею, а й першим злочинцем, який намагався прикрити свій злочин перед Всевишнім брехнею”.(Володимир Здоровега. Свобода обману. (lnu.edu.ua ).
VIІ.
Гадаю, естетичний вибір професора не передбачав іншого варіанту, ніж опертя на правду. Можу припустити, ба навіть переконаний, що саме він дався йому нелегко, кров’ю, позаяк йому – людині – властиво було помилятися, конформувати із побутом, системою, обставинами. Щоби потім, як і кожен з нас, визнавати це, взявши належні уроки.
Таким уроком був урок правди. Він розумів, що журналістика – це не тільки високий стиль, ще вища місія, здатність впливати на людей, іноді – на перебіг процесів. Він усвідомлював, що інструментом слова можуть оперувати не тільки свідомі свого покликання люди, ті, хто бажає спільноті добра. Він знав, що ошусти у цій справі спритніші, успішніші, проворніші. І все ж був переконаний, що так не має бути. “Біда у тому, що за всіма модними слівцями, за цілими водоспадами звуків і картин, за вишуканими трактатами про інформаційні війни дехто намагається забути або не хоче зрозуміти, що людина все-таки мисляча істота, що завоювати її симпатії та залучити до тієї чи іншої справи можна не великою зливою слів, а правдивими, переконливими аргументами. Все залежить не від слова, а від того, що воно несе за собою” (Володимир Здоровега. Сила і безсилля слова Дзеркало тижня, 6 вересня 2002 року).
VIIІ.
Нас, його учнів, мабуть, тисячі. Далебі, лише десятки не покинули фаху. Зважаючи на життєві зигзаги, обставини долі, можливо, задля облаштування своєї зони комфорту. Це – вибір кожного, зрештою, осібна відповідальність перед самим собою.
Ті, хто залишилися, смію думати, кращі. Можливо, не найуспішніші, не визнаніші, але самодостатні, реалізовані. Люди зі своєю естетикою вибору, продиктованою, не в останню чергу, прикладом Наставника. Ті, кого не варто переконувати, що світ, “де моральні принципи не відіграють жодної ролі.., сумний то був би світ. Світ, звідки вигнана була б справедливість і базова для неї мораль, не був би гідний існування” (Барбара Варга. Gazeta Wyborcza, 19 вересня 2009 р.). Ті, хто чудово розрізняє скромний, непримітний лик правди і солодкаву, манірну гримасу олжі.
Хай воно як, але наш Професор таки був первинно журналістом! Ним і залишився, знайшовши Істину, утвердивши переконання. І свої, і наші.
Ігор Гулик
Ілюстрація: Дзеркало тижня
Це може бути черговий вкид ворога, щоб посіяти паніку