Фото: Ukrainian People Magazine
Заробітчанка, що потрапила в чергу з тисяч українців, бажаючих повернутися назад ще до закриття польсько-українського кордону, поділилася своїми враженнями від побаченого і повідомила, що залишилася в Жешуві.
Як пише «Четверта студія», лист оприлюднено Ukrainian People Magazine у ФБ.
«Що ви за люди?!» – емоційний лист заробітчанки з Польщі. Я їхала додому, але вирішила повертатися назад в Жешув – після того, що побачила вчора на кордоні в Корчовій». З листа до Global Village заробітчанки, що потрапила в чергу з тисяч українців, бажаючих повернутися назад ще до закриття польсько-українського кордону.
«Моя працедавиця – власниця підприємства із заготівлі овочів, пані Аня – дізнавшись, що збираюся додому до стареньких батьків, бо кордон скоро закриють, спершу відмовляла мене від того. А потім, побачивши, що рішення не зміню, доплатила ще півзарплати додатково, «бо ти їдеш в Україну».
Мала їхати. Сьогодні вранці я вернулася назад – після того, як в черзі підхопила цестит (запалення сечовивідних шляхів, супроводжується частим сечопуском і різким болем – ред.), і тепер бігаю від туалету до ліжка і ковтаю пігулки. Татові з мамою вже подзвонила, і вони навіть втішилися, хоч мама і плакала, що тепер нескоро побачимося.
Але знаєте, що? Моїм там, у Хмельницькій області, буде без мене легше. Бо їхні сусіди, коли почули, що повертаюся, почали їх сторонитися. Одна жінка навіть сказала мамі, що «ліпше би твоя доця сиділа в тій Польщі й не рипалася, аніж заразу до нас тягнути!». Заодно «виспівала» мамі, яка я безвідповідальна, сяка-така, хитрожо*** придумала колись з України втікати, «а як там припекло – то бігом назад!». Я не здивуюся, коли моїм хтось захотів би через мене вікна побити – наші люди «добрі».
Мені «не припекло», я просто хочу бути з батьками в цей тривожний час і не хвора «тою заразою», якої сьогодні всі бояться! Це моє законне людське право – бути з батьками!
І від того, що чотири роки тому я поїхала працювати, нікому в нашій державі гірше не стало. Думаю, навпаки. Бо мої батьки витрачали зароблені мною гроші, бо на них вивчився в університеті молодший брат. Якби не було таких, як я – не знаю, за рахунок чого взагалі би виживали люди в Україні. В нашому селі – майже всі на заробітках, 30-річних нікого не залишилося, тільки пенсіонери і діти. То ось, ремонт в школі зробили тільки тому, що заробітчани, батьки учнів, присилали на це свої кревні! Інакше там і далі були би гнилі дошки замість підлоги.
Добре, не буду про те, що вже й так знають. Краще розкажу, як було вчора на кордоні. Це – справжнісіньке пекло, і не подумайте, що перебільшую.
Привіз бусик на кордон, пункт Корчова. Я приїхала під вечір, дивлюся – то не черга, то просто якийсь «майдан» стоїть, скільки око бачить! І черга не рухається! Було зимно, стало ще холоднішати, а мені закортіло в туалет. Стою вже більше години, терплю, але таки відбігла, бо несила. Вертаюся назад – а мене в чергу землячки вже не пускають! «А нема чого було бігати! Ви собі, жіночко, гуляєте, а ми за вас маєм стояти!» В мене істерика почалася, то тоді зглянулися, пустили назад. Тільки через хвилин 20 мені знову потрібно вийти – перемерзла, ще поки в тому зимнющому бусику їхала. Ще й почало боліти.
А переді мною, чую, крики! Двоє хлопців побилися за місце в черзі, але втихомирилися, бо наближалися польські прикордонники. Ще почали передавати новини «з того боку», хтось комусь подзвонив на мобільний: якщо тут – «дурдом», то на українській землі він вже навіть не в квадраті, а вселенських масштабів. Поляки, хоч і мурижать в черзі, але поволі пропускають, а наші – чомусь ні. Тримають людей довго, а нові все підходять, тиснуться, штовхаються, мучаться. Це так нам «допомагають» «тримати відстань»! «Дбають», щоб не сталося нових заражень вірусом!
Жінці поруч зі мною передали, що її сестра, далі в черзі, зімліла. То вона побігла вперед, аби їй допомагати.
Я була в медичній масці, багато людей навколо – також, але були й такі, що без. Щоби хтось біля мене чхав чи кашляв, на щастя, не бачила. Але я так розумію, що багато чого не бачила, бо повернулася назад – стояти з моїм дурним цеститом далі було несила, розвернулася та й пішла. Наїлася пігулок, подзвонила пані Ані, вона сказала, що вишле мені назустріч машину. Допіру пізно вночі за мною приїхали, а під ранок я була в Жешуві назад – вже ніяка.
Я зараз це пишу, лежачи в ліжку – після того, як начиталася, що пишуть у Фейсбук-групах про «корчовське стояння» і ще одне, в Дорогуську. Пишуть ті українці, котрі живуть в Україні, не заробітчани. Нас клянуть, мало не матюкають, кричать, щоб сиділи, де сидимо, «запроданці». «Ага, приїдете, будете тут всюди швендяти, і через вас усі повмирають!» – ну, нічого оригінального, те саме, що моїй мамі казали. Так, ніби вже наперед знають всі наші діагнози. Ніби ті, які ще в дорозі, ще не доїхали, але вже вислали «заразу» перед собою і всіх нею «нагородили».
Добре, хочете, щоб «сиділа» – сиджу, але не розумію: що в нас за люди такі? За що своїх так ненавидите, гірше від ворогів? Що ми, далеко від дому, вам зробили?!!!
Ну, і ще в мене питання – невже не могла наша держава хоч якось допомогти людям, що їдуть додому? Хоч автобуси якісь організувати, щоб забирали людей? Бо там від кордону треба топати багато, а всі – з важкими торбами, втомлені, змерзлі. Не без того, напевне, щоб хтось там застудився – спробуйте ніч на холоді вистояти. Хіба не можна було якось продумати наперед – бо ж всі знали, що, чим ближче до 27 березня, тим більше народу захочуть повернутися?
Невже не можна було тимчасово відкрити більше пропускних пунктів на кордоні, щоб заробітчани цілу ніч на морозі не мучилися? Невже ми, громадяни своєї держави, так нічого не варті?», – Ольга Цепельська, Жешув, Польща.