Коли українці говорять про владу, про людей влади, – а це, зазвичай, трапляється дуже часто, – то намагаються якось дистанціюватися від неї, так, ніби вони геть не причетні до того, хто виринає на державних верхотурах. Тут – певний казус, адже, по-перше, у нашій Конституції чорним по білому написано, що джерелом влади у нас є народ; а, по-друге, що б не говорили, участь у розмаїтих виборах у нас дає фору цивілізованій Європі. Тобто ми самі власними руками опускаємо бюлетні у виборчі скриньки, створюючи таким чином, як нині модно говорити, політичні ліфти для тих чи інших осіб.
Сьогодні ми, серед іншого, спробуємо обговорити ці проблеми: стосунків влади та її джерела, ментальність тих, хто керує нами. Але це – серед іншого.
Я розмовляю з українським державним діячем та дипломатом, ректором Львівського інституту менеджменту Мироном Янківим.
– Почну, як не дивно, з утішного. Народилося, формується громадянське суспільство, яке унеможливлює повернення до пострадянської моделі, яке відрізає шляхи до відступу у тоталітарне минуле. Бо саме через нього, – оце минуле, – значною мірою ми зараз переживаємо доволі трагічні події.
Ми дуже дорого заплатили і платимо досі за цей феномен – громадянське суспільство, – але справді воно є визначальною рисою цих тривожних і водночас оптимістичних років.
А на особистому рівні… Складно це все висловити. Я останні роки був на дипломатичній роботі, і стежив за тим, що відбувається в Україні, так би мовити, відсторонено. Хоча нині такі інформаційні можливості, що фактично ти присутній тут, на батьківщині. Але безпосередньо перебуваючи в країні, яка побудувала нову модель розвитку суспільства, я виніс звідти і тривожні, і водночас – оптимістичні бачення розвитку ситуації в нас. Тривожні через небажання нашого північного сусіда змиритися з нашим вибором європейського шляху, що ми по-своєму бачимо власне майбутнє, і воно, це бачення, не корелюється з намірами колишнього “брата”. А тішить те, що у нас з’явилася чудова молодь, наші люди стали іншими. Це видно навіть у дрібницях. Але вони надзвичайно показові. Ось вам приклад з побуту. Я недавно переходив вулицю, якраз горіло червоне світло. Стоїть мама з синочком років дев’яти… Їй захотілося перейти на “червоне”, а він, оцей хлопчинка, каже: “Не можна!”. Хай там як, але це інша Україна. Тому я зараз спокійний, бо таких – багато.
– Це дуже актуальне питання. 26 років, як постала незалежна Україна. І, мабуть, кожен себе, так чи інак, запитує, чому всі ці роки, володіючи, можливо, навіть ліпшими стартовими умовами, ніж Польща, Словаччина, інші країни так званого “соціалістичного табору”, – чому ми не скористалися шансом?
Як на мене, відповідь проста. Українська влада обрала олігархічну модель розвитку, і розквіт цієї моделі акурат припав на останні 5-7 років. Пригадую, ще за Союзу, коли ми студентами аналізували різні варіанти розвитку держав, суспільств, то найбільший спротив у нас, молодих, викликала саме олігархічний, – латиноамериканський – шлях. Не маючи практичного відчуття, ми вже тоді критикували цю модель, вважаючи, що вона веде в нікуди, вона породжує негаразди, спотворення суспільних відносин. Відтак, в реальній Україні, ми відчули це кожен на собі.
Тепер маємо демонтувати цю конструкцію, маємо провести деолігархізацію і економіки, і влади, і суспільного укладу. Як це зробити? Шляхом кардинальних реформ в усіх галузях, шляхом особистісних переоцінок кожним громадянином свого місця і свого ставлення до країни. Якщо, звичайно, особа хоче вважати себе громадянином. І робити це треба, не гаючи часу. Бо якщо зволікатимемо, то попереду дуже і дуже складні часи.
– Це ваше запитання почасти підтверджує вже сказане мною. Сьогодні державою керують не більше п’ятиста родин, які сконцентрували у своїх руках все: фінанси, політичні ресурси, владу над партіями, над парламентом. А обабіч – народ…
Тому, ще раз наголошу, – треба зламати цю систему. І тоді влада, – чиновник, – в інших умовах стане іншим. Наведу приклад. Свого часу я проходив стажування у Франції. Якось до нас вранці прийшов професор і розпочав свою лекцію, повідомивши, що у нього сьогодні найщасливіший день. Ми подумали: уродини, або якась подія в сім’ї… А він продовжив: “Сьогодні моя донька пішла на державну службу після закінчення спеціалізованого вишу, після дворічного стажування”. Чому він був щасливим? Бо ніша державних службовців там, по-перше, почесна; по-друге, вона перспективна, а, по-третє, і найголовніше, – вона некорупційна. Там громадяни поважають владу, вони її не тільки обирають, вони її контролюють.
А тепер про наших держслужбовців. Низькі зарплати, спокуса “потягнути”, влізти у фінансові потоки, підписати сумнівні папери. І це зміниться тільки тоді, коли ми змінимо систему. Бо чиновник – її продукт.
А друге, надзвичайно важливе. Пам’ятаєте, переломним моментом історії була в нас Помаранчева революція. За кілька тижні по тому було звільнено десь 30-35 тисяч чиновників. Чи можна було так чинити? Ні. Звісно, треба було робити ротацію, треба було звільняти найодіозніших, натомість запроваджувати у владні офіси молодь. Але одномоментно… Хто прийшов на їхні місця? А тепер порахуйте, скільки було хвиль, не побоюся цього слова, – “чисток”? Тож чи маємо ми сьогодні кваліфікованих державних менеджерів? Ні.
– А хіба ваше запитання не підтверджує логіки викладеного мною? Якщо чиновник не є менеджером високої кваліфікації і не отримує за це відповідної винагороди, щоб прогодувати сім’ю, жити, купити квартиру тощо, то який шлях він обере? Він шукатиме корупційні схеми. У цій системі навіть молодь мотивується можливістю незаконного збагачення. Прийшовши на службу, до слова, з найчистішими і найшляхетнішими намірами. Хіба ми не є свідками просто жахливого переродження представників “нового призову” у судовій системі, в органах державної влади, навіть у війську, яке, здавалося б, мало б бути взірцем в країні, яка захищається від агресора.
Доти, поки ми не створимо клас державних менеджерів-спеціалістів, які не служитимуть партіям, олігархам, які не перейматимуться платнею, перспективою, завтрашнім днем, доти ми не матимемо фахових і відповідальних, якщо хочете, митців, диригентів у владі.
– Важко відповісти однозначно. Якщо обрати революційний шлях, то годі сподіватися на спокій. Бунт мас, – а ми пережили революції, – спричинить чергову руйнацію. А відтак відродити державу, її інституції, налагодити процеси, знадобиться дуже багато літ. Я бачу лише шлях кардинальних, швидких реформ. Не тільки політичної, судової систем. Але, – що надзвичайно важливо, – реформ законодавчої бази, які забезпечать зростання економіки, а найголовніше – розвитку малого та середнього бізнесу. У нас його практично немає. У 90-х роках сформувався олігархат, крупних власників велетенських компаній. А от з середнім та малим бізнесом досі проблеми.
Приклади радикальних реформ є. І в Європі, зокрема. У 60-х роках спалахнули протести французьких студентів. І тоді влада дуже швидко реформувала вищу школу, коли Сорбонна з супервелетенського вузу розділилася на п’ять чи шість університетів. А в нас – якась імітація реформ, у тій же освіті. Час від часу зринають чутки про ліквідацію стипендіального фонду. Хіба це правильний шлях? У нас маса молоді виїжджає за кордон, коли вже навіть школяриків відправляють на навчання до Польщі!
Тому – реформи. Але кардинальні, швидкі і розумні. Під контролем громадянського суспільства. Воно зуміє скоригувати владний клас. Я не називаю його елітою. Це не еліта, бо справжня еліта служить народові, державі. А ці – своїм інтересам.
– Гадаю, тут має бути простий алгоритм. Він є у всіх європейських країнах. “Бог, батьківщина і патріотизм”. Ми віримо у Всевишнього, ми знаємо, що мусимо захищати і будувати власну державу, і ми повинні бути патріотами. Якщо ці три складові спрацюють, то все буде добре: зміниться і держава, й економіка
А щодо меж, які не дозволено переходити, то тут кожен вирішує для себе. Я досі пам’ятаю мамині уроки, вона водила мене до церкви, на Гошівську гору. Я завжди, перш ніж робити той чи інший крок, замислювався над тим, а що сказали б мама і тато. Можливо, це виглядає надто спрощено, до того ж сентиментально, але так є.
– Я завжди мріяв, аби мої дочки вийшли заміж, щоб у мене були внуки. А ще: щоб мої внуки були тут, в Україні. Щоб жили щасливо, не прагнули кудись виїжджати. Тоді все у нас буде добре, і Україна буде Україною…
Народився 25 липня 1951 року у селі Лисовичі на Львівщині. Учений-економіст і державний діяч.
1973-го року закінчив Львівський державний університет ім. Івана Франка. З Викладав у Тернопільському фінансово-економічному інституті, був аспірантом, старшим науковим співробітником Львівського університету.
З 1990-го до 1994-го — доцент, завідувач кафедри економіки і організації сільськогосподарського виробництва Львівської академії ветеринарної медицини імені Гжицького.
Працював на різних посадах у державних органах влади. Зокрема, був заступником та першим заступником голови Львівської облдержадміністрації.
З 2000-го до 2002-го року — керівник Торгово-економічної місії у складі Посольства України в Республіці Польща.
Відтак у 2002 – 2003 роках — голова Львівської облдержадміністрації.
З 2004 — 2005 р. — Надзвичайний та Повноважний Посол України у Латвійській Республіці.
З 12 серпня 2011 року – Генеральний консул України у Гданську.
У березня 2015 року – на загальних зборах колективу обраний ректором Львівського інституту менеджменту.
Доктор економічних наук, професор. Академік Академії Наук Вищої Школи України.