Скриншот відео 5 канал
“Наша організація, “Спільнота св. Егідія”, виникла в Італії. І наразі попри те, що Італія є однією з країн Європи, найбільш уражених коронавірусом, допомога літнім людям, а особливо бездомним, там продовжується. Тож, коли карантин почався і в Україні, ми вже мали орієнтир”, – розповідає Ольга Макар, координаторка руху “Молодь за мир” при благодійній організації “Спільнота св. Егідія”, який, зокрема, займається допомогою безхатченкам.
Найболючішою проблемою, яка загострилась із початком карантину, за її словами, стало насильство стосовно бездомних:
“Більшість безхатьків ночувала на вокзалах міста, але всі вокзали закрили. З Центрального залізничного вокзалу поліція разом з комунальними службами вигнала сотні, а то й тисячі бездомних. Це люди, які не мають, куди піти, де самоізолюватися. Зараз щодо них продовжується пресинг: їх б’ють, правоохоронці викидають усі їхні речі, але все, що має безхатько, – його торба з речами. Де він буде зараз у нинішніх умовах шукати одяг? Попередніми ночами було холодно, тож ми приносили їм каремати, покривала, щоб вони спали більш-менш у теплі”.
Макар зауважує, що жорстоке ставлення з боку поліції до бездомних було завжди:
“Але вражає те, що зараз, коли люди незахищені, вразливі, до них продовжується така жорстокість, яка абсолютно не має сенсу, – на площі перед вокзалом відсутні люди, за винятком безхатьків. Серед них дуже багато літніх людей, людей з інвалідністю. Хто міг з них знайти собі якийсь прихисток або місце для ночівлі – усі давно пішли”.
Волонтерка зазначає, що з приводу дій правоохоронців вони звернулися до Київської міської державної адміністрації, де обіцяли відреагувати на ситуацію.
Одним з ключових напрямів діяльності руху “Молодь за мир” є роздавання їжі бездомним та бідним.
Щоб охоплювати більше людей, наразі всі ініціативи, які харчують безхатченків, каже Макар, скоординувалися та зробили графік того, хто, коли і до яких районів їздитиме. Так, на вокзалі кожного дня є ті, хто привозить їжу. Щодня також відбувається роздавання їжі на вулиці Костьольній поруч із Собором св. Олександра. У будні тут близько сотні безхатченків годують представники собору, а вихідними – активісти.
“Так само й в інших районах продовжуємо працювати – це Голосієво, Троєщина, де стало дуже багато людей, зокрема пенсіонерів, тому що вони реально саме там і живуть, Дарниця, Лісова, Поділ, Майдан. Додали також Чоколівку”, – каже Макар.
За її словами, у перший тиждень карантину волонтери роздали 1600 порцій їжі. Однак Макар заохочує кожну людину зробити п’ять бутербродів чи зготувати п’ять порцій каші й нагодувати безхатьків поруч із власним домом, адже громадські активісти не зможуть охопити всіх нужденних.
Допомагають волонтери “Молоді за мир” і літнім людям:
“Коли ми роздавали їжу раніше, то переважно приходили пенсіонери, які мають, де жити, але не мають грошей. Останні дні до карантину, коли літні люди приходили до нас, ми брали їхні контакти. Зараз обдзвонюємо їх, дізнаємося, чи потрібні продукти, питаємо, як справи, адже для них самотність страшніша за вірус”, – розповідає волонтерка.
Вона наголошує, що зараз важливо скооперуватися задля допомоги бідним та бездомним:
“Наприклад, мені хтось телефонує з якогось району і просить купити їжі, я шукаю того, хто міг би купити і доставити харчі, а також того, хто міг би дати грошей, – часто це різні люди. Було б чудово, якби в кожному районі були ініціативні люди, які до тієї чи іншої бабусі чи дідуся могли б дійти пішки. Адже велика частина нашої спільноти – це студенти, які не мають машин. І це проблема, хоча ми й намагаємося кооперуватися за районами або іноді беремо таксі, щоб доставити їжу”.
Тож, підсумовує Макар, найбільше активісти наразі потребують людей з автівками та волонтерів, які не бояться виходити з дому.
Вона додає, що з початком карантину багато небайдужих надіслали руху гроші на допомогу: “Це невеликі пожертви, але їх багато – 30 тисяч гривень. За тиждень ми близько 5 тисяч витратили на їжу. Однак є люді, які самі готують, а ми потім роздаємо, є також деякі ресторани, які привозять харчі”.
Крім того, зазначає Макар, вистачає наразі й масок та засобів дезінфекції, які подарувала волонтерам Православна церква України:
“Це вже питання, чи потрібні безхатькам – тим, які не мають можливості прийняти душ чи сходити десь у туалет, – засоби особистого захисту. Вони не мають, що їсти, тож маски їх не дуже врятують. Хоча багато хто їх просить, щоб мати змогу зайти в магазин. І ми все одно, коли роздаємо їжу, просимо бездомних продезінфікувати руки, звісно”, – каже волонтерка.
На її думку, реалістичним та недорогим сценарієм допомоги безхатченкам для місцевої влади став би дозвіл для них заходити в одну із зал вокзалу з доступом до вбиралень:
“Бездомні самі по собі не зникнуть. Мені не подобається цей аргумент, але це в інтересах усіх, щоб усі були максимально захищені, грубо кажучи, ізольовані. Тобто краще, якщо бездомні сидітимуть у приміщенні вокзалу, де немає інших людей”.
Водночас Макар наголошує, що безхатченки та бідні люди не становлять більшої загрози в поширенні коронавірусу, ніж інші:
“Не треба їх сприймати як небезпеку, радше вони мають небезпеку померти від голоду або холоду”.
Волонтерка також каже, що для бездомних проблемою є виклик швидкої в разі такої необхідності:
“Ставлення завжди було погане. Це завжди була боротьба, щоб людину забрали до лікарні. Зараз це має бути екстрений випадок чи хтось має викликати швидку. Оскільки перехожі на вулицях майже відсутні, а ті ж безхатьки, у яких є телефони, не мають, де їх заряджати, ще меншими стають шанси на медичну допомогу”.
Наостанок Макар говорить, що її непокоїть можливе загострення агресії щодо безхатченків:
“До бездомних у принципі завжди багато агресії. Але нещодавно люди, які ночують у переході на Майдані, розказали нам, що серед ночі туди прийшли якісь хлопці та побили їх. Коли в місті більше нікого немає, нападати на безхатьків стає легше. Б’ють без причини та мети. Це такий спорт. Щоб це змінилося, мають відбутися великі культурні зміни. Багатьом і досі не зрозуміло, що кожне життя цінне. Але я вражена, що зараз більшає людей, які усвідомлюють, що життя безхатченків теж важливе”.
Менеджерка проєктів ВБО “Конвіктус-Україна” Юлія Царевська щодня приходить працювати до приміщення консультаційного центру організації, оскільки мешкає неподалік. І хоча роботу центру зупинили на час карантину, розповідає, що його все одно відвідують поодинокі клієнтки.
Тут вони можуть отримати інформацію щодо профілактики та лікування ВІЛ, супровід до лікувального закладу в разі отримання позитивного результату швидкого тесту на ВІЛ, консультації з питань збереження здоров’я та безпечної поведінки, протестуватися на гепатити, інфекції, що передаються статевим шляхом, тощо.
“Це дивно для мене, але якось вони доходять чи доїжджають попри відсутність громадського транспорту”, – каже експертка.
Водночас вона зауважує, що наразі до “Конвіктусу” надходить менше викликів про потребу в отриманні профілактичних послуг.
Як розповідає Царевська, організація не припиняла роботу мобільної амбулаторії та аутріч-виїздів і. Під час них соціальні працівники, зокрема, також надають перелічені вище послуги й безкоштовно забезпечують жінок презервативами.
“Утім, вуличні виїзди стали менш чисельними. Якщо раніше за шість годин роботи ми охоплювали 25–30 жінок, то зараз до 10. Так само і з тим, коли нас викликають на квартири, де працюють жінки, бо до карантину було десь шість-вісім викликів на день, а зараз, якщо є чотири, це супер”, – каже експертка.
Вона додає, що, за її підрахунками, на 30% поменшало й секс-працівниць на вулицях:
“Багато хто з них поїхав ще два тижні тому, повернулися до своїх домівок у різних населених пунктах, тепер вони разом з дітьми. Наприклад, майже нікого немає на Броварському проспекті, де працювали переважно жінки з області”.
Царевська зазначає, що ті, кого соціальні працівники “Конвіктусу” все ж зустрічають, кажуть, що робота є. Менше, але все одно працюють вуличні точки, борделі та квартири:
“Тож ми розповсюджуємо певні інформаційні листівки про те, як захистити себе від коронавірусу. Говоримо їм переходити працювати в онлайн, щоб убезпечити себе, зекономити на оренді квартир, де вони надають послуги”.
Що ж до того, чи звертаються секс-працівниці, які залишилися без роботи, з потребами в матеріальній допомозі, то, каже Царевська, поки це питання гостро не стоїть: “Вони роз’їхалися по домівках, де мають базу, запас ресурсів. Якщо й звертаються, то просять елементарних речей для дітей, типу памперсів, для себе нічого не просять. Проте ми вже написали заявки у два різні фонди. Маємо зараз усе необхідне по-максимуму закуповувати, щоб віддати людям із вразливих груп, коли це буде потрібно”.
Експертка прогнозує, що спад попиту на сексуальні послуги поглиблюватиметься і це спричинить певні загрози:
“Як наслідок ми матимемо ризикованішу сексуальну поведінку, адже, якби грубо це не прозвучало, за клієнта потрібно буде боротися. Тож дівчата можуть почати знижувати ціну, казати “так” на пропозицію сексу без презервативів, що може вплинути на поширення ВІЛ-інфекції. Особливо ризикуватимуть дівчата, які вживають наркотики: погоджуватимуться на те, на що раніше б не погодилися”.
Наразі понад 12 тисяч наркоспоживачів в Україні є пацієнтами програм замісної підтримувальної терапії. Вона є визнаним у світі та найбільш економічно ефективним методом лікування осіб із психічними та поведінковими розладами, спричиненими вживанням опіоїдів. Суть програми полягає в тому, що пацієнт ЗПТ регулярно отримує замісний препарат, який дозволяє йому зберігати нормальне самопочуття та не дає відчуття “кайфу”. Відтак людина може повернутися до повноцінного життя в суспільстві.
Водночас більш ніж половина клієнтів ЗПТ в Україні вживають препарат під наглядом лікаря в медичних закладах на так званих сайтах, які відвідують ледь не щодня. Ще донедавна це призводило до скупчення великої кількості людей, які мають супутні тяжкі та хронічні захворювання, на невеликій території.
Інша половина натомість отримує ліки для самостійного приймання на 10 днів уперед.
З огляду на умови карантину МОЗ рекомендувало закладам охорони здоров’я організувати роботу сайтів так, щоб максимально зменшити потік людей. Йшлося в рекомендаціях і про видавання препарату для самостійного приймання, розповідає Антон Басенко, співробітник департаменту з політики та партнерства Альянсу громадського здоров’я.
“На жаль, рекомендація дуже м’яка, і в тій частині, де йдеться про видавання препарату для самостійного приймання, ну дуже обмежене формулювання. Йдеться тільки про формат домашнього стаціонару, а його суть полягає в тому, що переведення робиться лише за підстав неможливості для людини фізично відвідувати сайт через стан здоров’я”.
Утім, і наявної нормативної-правової бази, наголошує Басенко, вистачає для того, щоб головні лікарі на свій розсуд переводили людей на самостійне приймання:
“У Вінниці, наприклад, не чекаючи рекомендацій МОЗ, препарати почали видавати одразу на 15 днів, у Хмельницькому – на місяць. Останнє трохи виходить за нормативні межі, але в умовах крайньої потреби навряд хтось битиме по руках. Так лікарі роблять усе можливе, щоб знизити ризики”.
Але й досі залишаються сайти, які пацієнти ЗПТ вимушені відвідувати щоденно, каже фахівець. Із 215 закладів по Україні, кожен з яких продовжує працювати, відомо щонайменше про десяток тих, що не дотрималися рекомендацій МОЗ:
“Ситуація важка, бо кожен регіон – це маленьке князівство, у кожному лікувальному закладі головний лікар – цар і бог, який вирішує “на свій хлопський розум”, не турбуючись про здоров’я пацієнтів та ризики для медичного персоналу. Ще з радянських часів залишилися лікарі-ретрогради, для яких ЗПТ – це “роздача наркотиків”. Для них краще хай пацієнти заразяться коронавірусом і помруть. Але через свої острахи та упередження, небажання брати на себе відповідальність вони наражають на небезпеку ще й своїх підлеглих”.
Пацієнти ЗПТ, які не можуть самоізолюватися, бо мають регулярно відвідувати сайти, пояснює фахівець, належать до групи підвищеного ризику щодо захворювання коронавірусом та мають підвищений рівень летальності:
“Майже 100% пацієнтів мають середній стаж споживання “кустарних” опіоїдів низької якості в 15 років, а отже, й мінімальний або максимальний “букет” захворювань. Щонайменше половина має знижений імунітет, певна частина має ВІЛ-статус, туберкульоз тощо”.
Та Басенко запевняє, що ця проблема поступово розв’язується. Зокрема, за допомогою Національної гарячої лінії з питань наркозалежності та ЗПТ. Сюди можна звернутися, якщо лікар у певному медичному закладі відмовляється видавати препарати для самостійного приймання на 10 днів.
“Водночас проблема є не тільки з переводом, а ще й з тим, що багато місць наразі транспортно відрізані. Люди не можуть доїхати до сайтів навіть раз на 10 днів. Я знаю про чоловіка, який 100 кілометрів проїхав на велосипеді зі свого населеного пункту до міста, у якому розташований кабінет ЗПТ, – розповідає фахівець і продовжує: – Викручуються ті, в кого є хоч якісь кошти та фізичне здоров’я. А є люди з інвалідністю, які не можуть пересуватися взагалі, – такі випадки ми вирішуємо в ручному режимі”.
Басенко зауважує, що іншим треба кооперуватися, шукати шляхи, адже припинення або неможливість для пацієнтів ЗПТ отримувати препарати становить низку загроз:
“Це спричиняє синдром відміни, вони вимушені шукати собі якісь замінники на вулиці. Звісно, повертаються до нелегального вуличного вживання, наражаються на вуличні ризики, цілком імовірна й кримінальна поведінка з їхнього боку, бо це переважно бідні люди”.
Стосовно ж кількості препаратів, які використовують для лікування на програмі, то їх Україна має вдосталь. За словами Басенка, держава закуповує ліки на рік уперед. Хоча певні ризики все ж можуть виникнути:
“Щодо обсягів, то ми спокійні. Занепокоєння спричиняє розвезення регіонами. Постачання відбувається поквартально – раз на три місяці, і, якщо щось станеться і товар не приїде, це вже проблема. З превентивною метою ми вже поінформували МОЗ про такий ризик, пам’ятаємо, що треба тримати ситуацію на контролі. Адже для людей, які очікують препарат, це питання життя і здоров’я. Технічний збій з об’єктивних чи інших причин буде подібний до смерті для клієнтів ЗПТ на сайтах”.
Надважливо в умовах карантину та поширення коронавірусу безперервно надавати послуги з профілактики та лікування ВІЛ і виявлення туберкульозу. На цьому наголошує Євгенія Кувшинова, виконавча директорка ВБО “Конвіктус”, яка представляє ВІЛ-сервісні організації України в Національній раді з питань протидії туберкульозу та ВІЛ / СНІД при Кабінеті Міністрів.
“Люди продовжують вживати наркотики, займатися сексом. Карантин лише переводить це в закритий характер. Важливо розуміти, що коронавірус уражує людей з ослабленою імунною системою, які мають певні хронічні захворювання. Ми працюємо з тим, хто має їх цілий “букет”. Тож нашим завданням є продовжувати надавати доступ до життєво важливих ліків, профілактики та інших послуг”, – каже експертка.
Вона додає, що якщо зараз люди не матимуть доступу до профілактичних сервісів, то ми отримаємо новий спалах ВІЛ-інфекції, поглибиться проблема із захворюванням на туберкульоз.
За словами Кувшинової, запровадження в Україні карантину додало бар’єрів у роботі ВІЛ-сервісних організацій, але програми профілактики не згорнуто. Зокрема, працювати продовжує й “Конвіктус”, переважно – на вулицях. Тільки на території Києва та області “Конвіктус” надає доступ до лікування та інформує щодо ВІЛ, туберкульозу й гепатитів понад 33 тисячі людей із груп ризику.
“Попри дефіцит засобів особистого захисту й ризики ми продовжуємо тестувати на ВІЛ, робити скринінги на туберкульоз, супроводжуємо ВІЛ-позитивних людей, яких ми виявили в “полі”, до медичних закладів, куди самі вони ніколи б не дійшли, допомагаємо в отриманні антиретровірусної терапії”, – розповідає керівниця організації.
Водночас кількість контактів із клієнтами зменшилася, зауважує Кувшинова. Наразі “Конвіктус” через карантин не може надавати послуги в консультаційних центрах, де раніше відбувалась основна робота з клієнтами, зупинив роботу денний ком’юніті-центр, а також молодіжний клуб Street Power, де щодня проводили час понад 20 підлітків з уразливих груп.
Натомість психологи та соціальні працівники організації перейшли в онлайн: проводять відеозаняття, індивідуальні та групові консультації.
Не зупиняв “Конвіктус” і виїздів працівників на аутріч-маршрути, зазначає Кувшинова:
“У нас також є дві мобільні амбулаторії, що нам дуже допомагає, ми можемо приїжджати в куточки по всій області та Києву. Але виїздами амбулаторій не обмежуємося. Утім, оскільки ми не можемо використовувати громадський транспорт, то вимушені використовувати автомобілі співробітників”.
Наразі”Конвіктус” нагально потребує додаткових ресурсів: засобів індивідуального захисту, пального, а також додаткової мотивації співробітників, оскільки їхня робота пов’язана з підвищеними ризиками.
Для організації, крім того, період карантину збігся з переходом на державне фінансування. Повноцінно з 2004 року кошти на діяльність у межах профілактики ВІЛ та туберкульозу Україна отримувала від Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. Водночас у 2018-му держава ввійшла в “перехідний період” фінансування, побудований за принципом “20–50–80”. Йдеться про те, що у 2018 році 20% коштів на боротьбу та профілактику цих захворювань виділяла Україна, а 80% – Глобальний фонд. У 2019-му – 50:50, а вже з 2020 року Україна взяла на себе 80% фінансування всіх програм.
Такий крок з боку держави Кувшинова називає безпрецедентним:
“Минулого року Україна ухвалила низку документів на національному рівні, Центр громадського здоров’я МОЗ провів 90 тендерів, за результатами яких підписав договори з 52 неурядовими організаціями й почав закуповувати базові пакети послуг із профілактики, догляду та підтримки за кошти державного бюджету. Фактично Україна показала, що готова взяти на себе лідерство в боротьбі з ВІЛ та забезпечувати фінансування програм з державного бюджету”.
Тож, зважаючи на пандемію, що охопила й нашу країну, головне для неурядових організацій, на переконання Кувшинової, і надалі отримувати повноцінне фінансування послуг, щоб запобігти можливим ризикам.
Натомість людям з ВІЛ радять запастися препаратами антиретровірусної терапії щонайменше на місяць, дотримуватися необхідних планових щеплень (грип та пневмокок насамперед), розробити план клінічної допомоги в умовах ізоляції (наприклад, онлайн-портали), а також підтримувати соціальні зв’язки, утім дистанційно.