Фото: Олена Фіданян/facebook
Директорка департаменту освіти і науки Києва Олена Фіданян опублікувала допис, в якому нагадала, як “чудово” було жити в Радянському Союзі.
Про це пише Четверта студія з посиланням на Еспресо.Захід.
У дописі вона згадує про часи, коли: “не було ковіду; ми не боятися пити воду з вуличних автоматів; ми користувалися багаторазовими склянками й їх не нищили вандали; ми не купували воду для дому, а пили з крану. Часи коли копійки мали грошову вагу: склянка води без сиропу коштувала 1 коп, з сиропом – 3 коп; проїзд в трамваї коштував 3 коп, тролейбусі – 4 коп, в автобусі та метро – 5 коп; склянка чаю у шкільній їдальні – 2 коп, томатний сік – 10 коп, великий бублик з маком – 5 коп; шкільний тоненький зошит – 3 коп, щоденник – 14 коп …”, та ілюструє це фотографією учня з червоним галстуком, який п’є воду біля вуличного автомата.
За добу її пост прокоментували тисячі людей. Більшість українців обурив цей допис. Зокрема, чимало львів’ян написали, що це совковий погляд, коли забувають про те, що насправді було: Голодомор, розстріли, знищення культури та індивідуальності.
“Часи, коли всі пили з однієї склянки, вивів Україну на перше і єдине місце в Європі з епідемії туберкульозу. Тільки зараз ніхто вже відкрито про це навіть не каже, а в нас далі епідемія, і туберкульоз не зник. Не треба ковіду, скільки людей на той світ пішло, бо всі пили з однієї склянки. Як можна писати таку дурню людині, яка займає таку посаду в освіті???” – пише в коментарях журналістка Ярина Матвіїв.
Львів’янин Андрій Заріцький вважає, що чиновницю треба звільнити.
“І ці люди, котрі ностальгують за совком, займаються освітою дітей… Божевілля! Бажано й одразу заяву на звільнення Олена Фіданян, ганьба… “, – написав Андрій Заріцький.
Львівський пластун та виховник Ростислав Антимис написав розлогий пост, де по пунктах розкритикував думку чиновниці:
“Часи коли:
– ми носили кончєну коричневу шкільну форму і тільки неймовірними зусиллями батьки діставали нам з Москви синю. Вона була якісніша і красивіша. Проте в будні ми все ж таки носили кончєну коричневу робу.
– тобі Миколай приніс подарунок, але батьки цитькали, щоб про це ти нікому не розказував, бо за це їх звільнили б з роботи.
– джинси можна було купити у фарцовщиків, але за носіння такого одягу, табе піддавали осуду на зборах піонерського загону, бо це буржуазний одяг.
– тобі класна керівничка заглядала за пазуху, бо їй хтось з однокласників стуканув, що ти носиш хрестик.
– ми не могли слухати нормальної західної музики, бо її просто не було, вона була заборонена.
– нас хрестили підпільно вдома, за зачиненими простирадлами вікнами. Старенький отець, якого постійно шманали гебісти, приходив вночі, на свій ризик.
– найгірший маршрут зі школи пролягав поблизу рибного та молочного магазинів, де стояв нестерпний сморід. Краще було йти поблизу “Пончикової” – там хоч перепаленою олією штиняло.
– я не міг зрозуміти, чому батьки забороняли мені говорити вслух віршик, який навчив мене друг мого діда: У нас в Радянському Союзі хто не має сорочки, ходить в блюзі.
– вчителі могли безкарно нас обзивати, принижувати і давати підзатильники.
– “Большая дєтская енциклопедія” видавалась чимось нереальним і погортати її разом з другом – це було щось! (друг приїхав на канікули з Москви).
Але в дітей партноменклатури, кагебістів та пристосуванців було інше дитинство. Коли… ”