Фото: Еспресо TV
Ліна Костенко – українська поетеса, прозаїк, громадська діячка. Автор понад 15-ти поетичних збірок («Вітрила», «Мандрівки серця», «Над берегами вічної ріки», «Сад нетанучих скульптур», «Річка Геракліта»), роману «Записки українського самашедшого».
За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» була удостоєна Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. Для багатьох українців вона – беззаперечний моральний авторитет, адже за свій вік не заплямувала себе підлими компромісами з жодною владою. Тоді, як більшість співвітчизників заплющувала очі на всілякі беззаконня, слухняно киваючи головою й підтакуючи «власть имущим» – у неї вистачало сміливості дивитися правді в очі й казати категоричне ні. Ні – підлості, брехні, зрадництву, глупоті, цинізму. Її поезія, її слова – не пустопорожня балаканина демагога у вишиванці – за її словом – позиція, вчинок. Костенко підписувала в 1965 році лист-протест проти арештів української інтелігенції. У 1966 році під час львівського судилища над братами Горинями кинула їм квіти. Згодом написала лист на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна» й робила безліч інших учинків, які засвідчували її активну громадянську позицію. Після цього вона майже десять років писала «в шухляду», розплачуючись за власну принциповість. Тодішня влада, зрозумівши, що її «не приручити», позбавила права друкувати власні твори, що для поета – майже смерть. Але вона не злякалася, вистояла. Проте, і мовчання Ліни Василівни теж є надзвичайно промовистим. У час, коли простір, ефір неймовірно засмічений балаканиною, вона, як поет, людина з надзвичайно тонким слухом і смаком, воліє мовчати. Жодні спокуси викликати в неї відповідну реакцію з приводу чогось, чи когось – даремні. І це горде мовчання теж є позицією, вчинком.
У 2005 році вона відмовилася (річ нечувана!) від звання Героя України. І дійсно: будь-яка «політична біжутерія» їй ні до чого, адже у неї є головне – Ім’я. А в нас – її вірші, де все сказано, – повідомляє «Укрінформ».
Ліна Василівна Костенко (нар. 19 березня 1930, Ржищів, Київська округа, Українська СРР) — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця. Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989).
У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.
Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.
Відмовилася від звання Героя України. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.