148 років від дня народження Леся Мартовича (1871–1916), українського письменника і громадсько-культурного діяча. Доктор права (закінчив Львівський університет; щоправда, диплом доктора прав здобув лише за два роки до смерті); працював помічником адвоката в містечках Галичини.
Брав активну участь у селянському русі, був членом Русько-української радикальної партії. Редагував газети «Хлібороб», «Громадський голос». Літературну діяльність почав з віршів у 1889 році. Перше оповідання опублікував на кошти Василя Стефаника у Чернівцях (письменники були однолітками і товаришували). «Мала» проза Мартовича представлена новелами, оповіданнями і нарисами, пройнятими то добродушним гумором, то дошкульною іронією, їдким сарказмом. «Мартович надзвичайно пильний спостерігач галицького народу, – відзначав Іван Франко, – причому він обдарований неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший, уміє він відмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону». Письменник виступав і з публіцистичними статтями. Написав правознавчу працю «Реформи подружнього закону». У 1966 році засновано літературно-меморіальний музей Леся Мартовича у с. Торговиці Городенківського району Івано-Франківської області, де у родині селянина-бідняка й народився письменник, – передає “Укрінформ”.
Помер письменник 11 січня 1916 року у селі Зубейки (тепер — Жовківського району Львівської області), а похований у сусідньому селі Монастирок. В останню путь Леся Мартовича проводжали Іван Кунців, кілька приятелів, селяни та троє полонених. Відспівували покійника троє священиків. Спочатку письменника поховали на старому цвинтарі, де на могильній плиті було написано: «Лесь Мартович — письменник, помер 1916-го». Минули роки, і про могилу ніхто й не згадував, аж 1949-го тодішній сільський голова взявся розшукати гробівець. І в результаті Леся Мартовича перепоховали, встановили пам’ятник, до якого веде алея могутніх тополь. У цій могилі спочиває той, хто за все своє життя написав усього 27 оповідань — «Хитрий Панько», «За межу», «Іван Рило», «Лумера», «Грішниця», «Прощальний вечір», «Відміна», «Нечитальник», «Село Підойми», «Стривожний дарунок» та інші, та повість «Забобон» , яку В. Гнатюк видав уже після смерті письменника (1917), – пише na-skryzhalyah.blogspot.com.
Фото: na-skryzhalyah.blogspot.com