Володимир Зеленський. Фото: відкриті джерела.
Сьогодні виповнився рік з дня другого туру президентських виборів, на яких з історичними 73% Володимир Зеленський здобув перемогу над Петром Порошенком. За рік змінилися політичний, економічний і суспільний ландшафти України, але нової якості державної політики країна так і не побачила. І найбільші випробування для президента попереду. Про це пише Четверта студія з посиланням на ДЕПО.
Свою першу річницю на Банковій Володимир Зеленський відзначає у цілковито іншій реальності, аніж планував. Прямує до піку в Україні епідемія коронавірусу. Її у владі називають головною причиною економічної кризи, яка теж на низькому старті. Але насправді фундамент проблем в економіці закладено недолугими діями першого уряду шостого президента на чолі з Олексієм Гончаруком і відсутністю системних дій у його наступника Дениса Шмигаля. Драматичне тло цій ситуації створює дим від безпрецедентного масштабу пожеж, які одна за одною спалахують довкола Києва і випалюють десятки тисяч гектарів українських лісів і полів. У небачених із часу аварії на ЧАЕС масштабах горить Чорнобильська зона. Все це в комплексі створює ідеальний шторм, у якому може розгубитися навіть досвідчений лідер і політик, а не те що вчорашній телевізійний менеджер і актор.
У світовій політиці трапляються випадки приходу до влади недосвідчених лідерів. Але ті з них, хто став справді успішним, створювали команди професіоналів, які забезпечували досягнення поставлених цілей. У шостого президента був цілий рік для такої роботи. Що ж ми побачили за ці 365 днів?
Почнемо з того, що жодних конкретних обіцянок під час виборчої кампанії кандидат у президенти Зеленський народові насправді не давав. Звісно, закон його команда не порушила: у кандидата була програма, і там щось було записано на кшталт “за все хороше проти всього поганого”. Та в реальності видимою для загальної маси виборців “частиною програми” стали білборди з гострими й провокативними написами “Весна прийде – саджати будемо” чи “Зробимо їх разом” та “Кінець епохи бідності”. Деякі з цих бордів містили чіткий посил, з яким кандидат відверто звернувся до суспільства через журналістів: “Я вам нічого не винен”. Мовою політичної реклами це звучало як “Ні обіцянок, ні пробачень”.
Але саме така “програма” повністю влаштувала більшість виборців, які проголосували кожен за свій образ “ідеального президента”, що його люди мали у своїй голові. Хтось хотів заміни набридлих “старих облич” біля керма держави на нові. Хтось голосував просто “по приколу”, дехто – за справедливого президента із серіалу “Слуга народу”. Інші поставили “плюс” в бюлетенях за встановлення миру за будь-яку ціну, за відновлення добрих стосунків із північно-східним сусідом, ще хтось – за те, аби покарати “баригу Порошенка”, якого телеканали і журналісти-розслідувачі зробили винним у всьому поганому в країні за майже три десятиліття її незалежного існування…
Ці візії могли бути повністю протилежними, чим пояснюється відносно рівномірна (теж прецедент у нашій історії) підтримка нового президента у всіх (за винятком Львівщини) регіонах України. Зеленський став порожньою матрицею, яку виборці, вперше у новітній історії, на власний розсуд заповнили своїми побажаннями і баченням майбутнього. На цій “чистій дошці” кожен писав, що міг і хотів – від патріотів до відверто проросійськи налаштованих жителів нашої держави. Саме цим, проектуванням суб’єктивних побажань на реальність, і пояснюється безпрецедентний відсоток голосів за кандидата, чиї вміння управляти державою в час війни були на час виборів таємницею.
Минув рік, і наповнення “чистої дошки” перестало бути таємницею принаймні для частини виборців (але не для більшості, і в цьому головний позитив року для самого глави держави). Зупинимося на основних тенденціях, які стали помітні за ці 365 днів.
У день своєї інаугурації новий лідер оголосив про розпуск парламенту попереднього скликання і повів свою команду на вибори до Ради, за підсумками яких у липні 2019 року він удруге пережив тріумф. Його “кадровий ліфт” на той час здатний був підняти на найвищі рівні державної влади сотні абсолютно невідомих до того людей: і пляжного фотографа, і тамаду, і пересічного фермера – кожного, кому дістався щасливий квиток і за партійними списками, і в мажоритарних округах. Не обійшлося без позитиву: в низці округів “слуги” сенсаційно вибили з політичної обойми дійсно одіозних політиків з числа колишніх регіоналів.
Попервах сформована вперше у історії України монобільшість у Раді в складі двох з половиною сотень депутатів із фракції “Слуга народу” заходилася до роботи. У кінці серпня – на початку вересня був оголошений турборежим, який на початках спрацьовував. Це дало змогу без традиційних для вітчизняних реалій прем’єріади і спікеріади обрати керівництво парламенту, склад уряду і ухвалити низку законів.
У відповідь на сформовані телевізором очікування виборців скасували депутатську недоторканість (насправді просто змінили механізм тиску на неугодних нардепів), начебто створили механізм для оголошення імпічменту президенту (який за фактом реалізувати неможливо), переписали ухвалений попередниками Виборчий кодекс, який містить норму про вибори за відкритими списками. Заново ухвалили закон про незаконне збагачення чиновників – за яким за рік так нікого й не притягнули до відповідальності.
У опозиції були суттєві претензії до якості законів, які, мов гарячі пиріжки, вистрибували з-під пера “слуг”, але восени висловити їх було нікому: і умовно патріотична, і відверто проросійська опозиційні колони в Раді добрих півроку натякали на готовність до ролі “молодших партнерів” нової влади, перебуваючи в стані деморалізації та очікування на системні збої в роботі “нових облич”.
Їхні очікування, слід сказати, багато в чому справдилися. Вже за кілька тижнів “зелений принтер”, як називали монобільшість за темпи роботи, почав давати перші збої. Від скандалу до скандалу (які свого часу систематизував Depo.ua) здатність “слуг” безвідмовно давати результат ставала дедалі більш сумнівною. Почалися чвари всередині однофракційної більшості між групами впливу, зацікавленими в послабленні влади Банкової над парламентом і відповідно посиленні своїх впливів на законотворців. Цей процес ще не довів “Слугу народу” до стадії розпаду: наразі фракцію утримує рейтинг її фактичного лідера Володимира Зеленського, який, на відміну від рейтингів нардепів і двох урядів, зберігає відносну стабільність. Але принципово важливі закони більшість ухвалює із дедалі більшими потугами, на межі можливостей, які при зіткненні з вітчизняними реаліями виявилися далеко не всеосяжними.
Лише завдяки прямому втручанню президента, який уночі 31 березня прибув до Ради і особисто просив свою команду не зганьбити його, “слуги” змогли подолати чотири тисячі внесених опозицією поправок і ухвалити законопроєкт про початок земельної реформи. З іще більшими проблемами зіштовхнулася однофракційна більшість при розгляді ключового для забезпечення фінансової стабільності країни закону про неповернення банків-банкрутів колишнім власникам. Знову знадобилося особисте втручання президента і навіть внесення спеціальних змін до регламенту. Та й це ще не гарантія ухвалення потрібного країні рішення.
Ця ситуація зробила показовими два моменти. По-перше, відсутність успіхів у побудові ефективної системи роботи з нардепами у нинішнього керівника президентського офісу Андрія Єрмака, який прийшов на зміну своєму тезкові Богдану. Відправлений з Банкової у відставку в лютому 2020 року Андрій Богдан запам’ятався не лише незвичною для чиновника такого рангу готовністю створювати скандали з журналістами на рівному місці, але й тим, що став першим архітектором системи влади Зеленського.
Важливий момент для розуміння процесів, що відбуваються всередині влади, – це помітне, але не всеосяжне, всупереч прогнозам скептиків, посилення впливу мільярдера Ігоря Коломойського. Людина, яку вважали “тіньовим” головним архітектором тріумфу “нових облич” і яка після перемоги нового президента у численних інтерв’ю зверхньо роздавала новій команді кадрові поради й сипала шокуючими відвертостями про “користь дефолту”, необхідність забути про війну і повернутися до співпраці з Росією, залишається в ролі лише потенційного вигодонабувача від зміни влади.
За рік олігарх встиг немало, але не досяг, вочевидь, головної своєї мети – отримати з бюджету держави компенсацію “моральної шкоди” за націоналізацію його колишньої власності – “Приватбанку”, який у передкризовому стані у нього забрали за президента Порошенка. А також добитися відмови “Привату” від переслідування Коломойського в українських (що простіше) і міжнародних (що значно більш складно) судах. Інструментом досягнення цих цілей є блокування “банківського” законопроєкту в Раді, чим мільярдер і займається через підконтрольних і просто дружніх йому півсотню депутатів-“слуг” та представників інших фракцій.
При цьому група Коломойського вже досягла успіху в іншому напрямку: створила настільки негативне тло довкола роботи (на думку багатьох фахівців, почасти безсистемної і малоефективної) першого уряду Зеленського, очолюваного Олексієм Гончаруком, що президент у березні раптово відправив Кабмін у відставку.
Цьому передував перший “плівковий скандал” Зеленського з оприлюдненням записів розмов прем’єра і урядовців, зокрема, про невисокий рівень розуміння президентом економічних реалій. Між іншим, у процесі пошуку автора цієї фонотеки слідчі СБУ прийшли на телеканал “1 + 1”, що належить згаданому Коломойському. Але потенційна інформаційна “бомба” так і не вибухнула, що дало підстави припускати певні домовленості Банкової з мільярдером.
Амбітний уряд Гончарука, зусиллями прибічників олігарха наречений “командою соросят”, не пропрацював і півроку. Та справжні рекорди поставили деякі члени наступного Кабміну, керувати яким поставили маловідомого чиновника зі Львова Дениса Шмигаля – безпрецедентно, що його не знає більша частина населення, опитаного соціологами.
Та не це справжній рекорд. Нові міністр економіки Ігор Уманський і охорони здоров’я – Ілля Ємець обіймали посади лічені тижні. За блискавичністю “вильоту” з крісел вони можуть претендувати на персональні статті у книзі рекордів України. Карколомні кар’єри цих міністрів і непевне становище другого уряду загалом є яскравою ілюстрацією до тези про хаотичність кадрової політики президента Зеленського і відсутність у нього “лави запасних”, яким президент може довіряти.
На зміну кабінету Гончарука прийшов прем’єр, якого пов’язують з іншим центром бізнес-політичного тяжіння в сучасній Україні – мільярдером Рінатом Ахметовим. Вже кілька рішень за нинішньої владної конфігурації ухвалено на користь власника футбольного клубу “Шахтар”, а підконтрольні йому п’ять позафракційних нардепів часто голосують в унісон із монобільшістю. Тож перетягування канату впливів на владу між олігархами – в розпалі. Головні раунди тут попереду.
Але вже зараз можна говорити про ноу-хау від “нових облич”: результати деструктивної “роботи” внутрішньої опозиції у фракції “слуг” виявилися значно більш помітними за наслідки тиску опозиції “зовнішньої”. “Старі обличчя” довго перебували в нокдауні і лише із зими-2020 почали набирати звичних обертів у своїй риториці – значною мірою популістській.
Окремий масив проблем для Володимира Зеленського виник за рік у сфері зовнішньої політики. Окрім кількох обмінів полоненими, “зійтися на середині” з Володимиром Путіним у Зеленського явно не виходить. Намагання Андрія Єрмака вдатися до контраверсійних кроків спільно з його візаві з Кремля Дмитром Козаком викликають лише напруження у стосунках Банкової із патріотичним середовищем – ветеранами, активістами. Усе це на тлі кримінальних справ проти активістів сприяє накопиченню напруги і в перспективі загрожує акціями протесту.
Надії на викорінення корупції не справдилися – за повідомленням “Економічної правди”, за перші три місяці 2020 року до державного бюджету надійшло 14 тисяч гривень від реалізації майна, а також коштів, конфіскованих за вчинення корупційних та пов’язаних із корупцією правопорушень. “Гігантська” сума стала мемом у соцмережах.
За рік після зміни влади зовсім непомітними стали активісти, які побудували свої кар’єри на гучних викриттях “злочинів бариги Порошенка” і його оточення. Понад те, деякі відомі викривачі, яких об’єднував бренд парламентської групи “Єврооптимісти” пішли на грошовиті посади у наглядових ради та інші органи управління державних підприємств. Мустафа Найєм працює в “Укроборонпромі” під керівництвом колишнього міністра економіки часів Порошенка Айвараса Абромавічуса, а Сергій Лещенко дбає про розвиток “Укрзалізниці”.
Розміри отримуваних ними та цілою низкою інших чиновників зарплат, надбавок і премій стали приводом для ще одного скандалу, на який налетів корабель нинішньої влади. Зрештою, допоміг коронавірус: під приводом боротьби з його наслідками уряд заборонив захмарні виплати чиновникам. Щоправда, тимчасово…
На скандал із зарплатами й преміями не відреагували не тільки раптово зниклі активісти, але й такі гучні ще рік тому борці із “свинарчуками”, як “Національний корпус” із “Нацдружинами”.
Це стосується не лише “позаштатних” антикорупціонерів. Під великим питанням опинилася ефективність і створеної в державі системи професійних антикорупційних органів. Державне бюро розслідувань і за часів роботи там Романа Труби, і після його відставки перетворилося на орган тиску на політичних опонентів не стільки особисто Зеленського, скільки представників його оточення – колишніх регіоналів. Припинилися взаємні чвари між Національним антикорупційним бюро і Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою, але не знято з порядку денного питання низької віддачі від роботи цих інституцій. Жодного топового корупціонера не засуджено Вищим антикорупційним судом, на який покладалися великі надії. Фактично платникам податків всі ці борці з корупцією “коштують” дорожче за матеріальний результат їхньої діяльності, яка і далі виливається в заяви і пресконференції.
Гучною обіцяла стати ситуація з підозрою в корупції брата глави президентського офісу Андрія Єрмака. Але чиновник не став “першим Свинарчуком” (символом корупції) для Зеленського. Єрмак так і не відсторонений від роботи на час розслідування. Натомість депутат-“слуга” Гео Лерос, який опублікував матеріали про факти нібито топкорупції, заявляє про тиск на нього у вигляді відкриття півдесятка кримінальних справ.
Замість тих, хто мав би руйнувати корупційні схеми “за посадою”, про нові скандали країні в режимі онлайн повідомляють соціальні мережі Фейсбук і Телеграм, часто через анонімні канали. Перетворення соцмереж на “зброю” для знищення іміджу опонентів – ще один показовий момент першого року діяльності Зеленського-президента.
На старті другого року каденції шостого президента України, залишаються відкритими кілька важливих питань. Вже за два місяці 2020 року невиконання держбюджету сягнуло 16 млрд грн. Продовжує падати промисловість, антивірусний карантин загрожує поставити на коліна малий і середній бізнес, підтримати які держава поки, схоже, не дуже вміє і не надто прагне. Так і не настав кінець епохи бідності, яка тепер, в обставинах кризи, загрожує стати всеохоплюючою. Застигли в очікуванні зарплатні у 4 тисяч євро чи доларів учителі.
Одне з ключових питань стосується спроможності господаря Банкової обирати між ролями механічного виконавця волі олігархічних угруповань і людини, здатної балансувати між апетитами клубу мільярдерів та інтересами своєї країни. Відповідь отримаємо вже цього року, і від неї багато в чому залежатиме, чи допрацює нинішній очільник держави відведений йому термін.
А поки понад 40 відсотків виборців, за даними останніх соціологічних опитувань, усе ще продовжують вірити в потенціал свого “діда мороза Голобородька”, який таки змінить країну – лише треба дати йому іще трохи часу. І це той ресурс, який триматиме Зеленського на поверхні, доки економічна скрута не змусить левову частку пересічних знайти собі нового “месію”. Якого, судячи з розвитку подій, українцям люб’язно запропонує система, сформована найбагатшими людьми країни. Їхні капітали сформовані та живляться пострадянськими економічними обставинами, і вони бажають якнайдовше затримати в цих умовах (а значить, у бідності, корупції та невизначеності) усіх нас. Та це вже інша історія