Продовжую про наш рідний Львів, про те, що відбувається. І, знаєте, дуже часом сам собі задаєш питання: «А як звідкиля такий феномен? Феномен оцього ж мерства Садового, вже майже двадцятирічного. А феномен оцих його побічників, соратників — там тотальний такий, знаєте, ефект Данінга-Крюгера, такий, як кажуть, колективний. Оці всі псевдостратегії, різні ініціативи, оця показуха».
Про це пише блогер Юрій Ситник, пише Четверта студія.
І багато що знаю я, знаю, зокрема, про Френка Пьюселіка, який тренував команду мера, і не тільки мера, і депутатів, і про різні корупційні схеми. Але, знаєте, все одно цей феномен якось важко дається до розуміння, кожен раз, коли ти читаєш, до прикладу, чи слухаєш інтерв’ю.
І от останнє інтерв’ю, яке я зараз прочитав, хочу поділитися. Це інтерв’ю, опубліковане на сайті, який офіційно належить дружині львівського мера, найбагатшій бізнес-леді Західної України пані Катерині Кіт-Садовій. І сайт «Західнет» опублікував інтерв’ю з Юліаном Чаплінським — це той головний архітектор, який був до пана Коломєйцева. Про нього я вже розповідав. Як на мене, вони один одного варті.
Але, власне, пан Чаплінський вже подорослішав, отримав ще одну бізнес-освіту. І тут він багато про що починає розповідати, власне філософствуючи. Але разом з тим нічого, на жаль, не змінилося. Ця освіта також нічого, на жаль, не дає в плані глибшого розуміння процесів, що відбуваються. Ну, але давайте все-таки поговоримо про це інтерв’ю.
Там багато цікавих речей, зокрема про «непотопляємість» мера Садового і так далі. Отже, назва така: «Феномен Львова у тому, що львів’яни вміють тренувати мера». Це одна з тез пана Чаплінського. Звичайно, абсолютно нічого за нею немає, крім гарної фрази. От, знаєте, «львів’яни вміють тренувати мера». Нічого львів’яни не вміють, тому що в нас місцеве самоврядування, яке визначене в Конституції і в статуті міста Львова, просто банально не працює. Тому тренує Андрій Іванович львів’ян, а не львів’яни мера.
Підзаголовки інтерв’ю: «Чаплінський про перебудову промзон, забудовників, новий функціонал шкіл, термін мерства Садового». Багато я не буду все аналізувати, бо це дуже довго, звісно, аналізувати увесь цей потік свідомості. Але кілька речей цікавих там є.
Зокрема — розділ «З чим Львів не справився». І запитання журналіста: «Я б хотів запитати про роль особистості в історії, бо взагалі урбаністичний рух у Львові тримається на яскравих людях, як Олег Шмід, твій внесок є дуже важливий впродовж років… Як зараз виглядає урбаністичний рух у Львові та в Україні? Як Львів виглядає на тлі інших міст?»
Знаєте, тут трошки корявий текст, бо я не слухаю інтерв’ю, а читаю зі стенограми, опублікованої на сайті «Західнет». І тут, власне, пан Чаплінський починає відповідати.
Я зразу наголошую: кого згадав — пана Шміда. Одіозний абсолютно персонаж, який хотів усіх львів’ян пересадити на велосипеди примусовим способом. Агресивний доволі чоловік. Не знаю, де він зараз дівся, десь його немає в інформаційному полі.
І тут, що говорить пан Чаплінський: «Я почав оцінювати успіхи не за відгуками міста, а за тим, як ці ініціативи перекочували й реінкарнувались в інших містах. Наприклад, у Дніпрі теж роблять багато різних класних благоустроїв…»
Знаєте, ініціативи перекочували й реінкарнувалися. Нічого дивного немає, тому що ця «соросяча» агентура всюди: і в вищих навчальних закладах, і в урбаністиці. А коріння її росте, до речі, з Москви.
Я про це вже згадував, бо один із навчальних курсів, які провадили і пан Чаплінський, і пан Коломєйцев, фінансувався організацією, причетною до уряду Німеччини, в рамках «Східного партнерства». «Східне партнерство» передбачало співпрацю з Росією, і основний акцент був на Росії.
Вибачте, дослівно не згадаю, але я десь у своїх відеопублікаціях про це писав. Тобто ті ідеї, які тиражуються, інтернаціональні, але до нас вони прийшли через німецьку організацію GIZ у рамках партнерства з Росією. Центр був там.
Питання «з чим Львів не справився» — вірніше, відповідь на нього: «Не можна тільки захвалювати своє місто, тому що очевидно, що у нас є купа проблем і проблем хронічних. І я вважаю, що Львову не вдалося зробити щось визначне з нашими парками…»
Тут знову ж таки підміна понять, тому що не треба нічого визначного робити з парками. Достатньо прочитати книжку академіка Кучерявого про сади і парки Львова, де у 2008 році було зазначено, що центральні парки Львова, зокрема Стрийський парк, потребують негайної реконструкції, реставрації.
Вони в жахливому стані як парки, не як лавочки чи ліхтарики, а як зелень, як рослини. І там багато унікальних екземплярів уже знищено. Це окрема тема, до якої здалося б повернутися, тому що львів’яни просто не знають, як нищаться пам’ятки природи і скільки їх втрачено. А це катастрофа — те, що відбувається. Ну, але кажуть: «Це не охопиш». Дасть Бог, і до того повернемося.
Отже, щодо парків, я присвятив три публікації: скільки у Львові дерев? На інформаційній агенції «Король Данило» є ці публікації в моєму блозі, де я розповів про той хаос, інакше не скажеш, бардак, який існує з обліком зелених насаджень.
Пригадую, коли зачепив одного нашого депутата тим, що прокоментував його звіт на Фейсбуці, де він писав, як вони затвердили логічну програму утримання парків Львова. У числі тих парків — парк на Роксоляни, на Левандівці. Це пустир, це торфовище, дикі зарослі й городи, які люди собі повідгороджували. Там парком і не пахло, і не пахне зараз. Але він включений у програму фінансування.
Про це було відео на Львівському п’ятому каналі, я також зняв відео — воно є на моєму YouTube-каналі. Тобто нема того парка, розумієте? І про це треба говорити. Питання не в тому, що не справилися з парками. Не треба їх забудовувати — треба встановити межі, зробити облік, буквально не нищити, робити те, що можна.
Перш за все — не модні лавочки чи ліхтарі, особливо під час війни, а зберігати, охороняти, не давати забудовувати. Це зовсім інша тема. Але то таке.
А чому так? Бо міський голова особисто не визначив цей напрямок як пріоритетний. Не було людини, яка розуміє, «горить» цим і хоче займатися. Бо по велосипедах був Шмід, потім по урбаністиці з’явився інший.
Знову ж кажу, текст корявий, бо стенограму погано перевели зі звуку. Знову згадали Шміда. Відповідь пана Чаплінського: епізодичні заїзди в цю тему були на перехресті його поглядів з Олександром Сладковим.
Шмід і Сладков — одіозні персонажі. По Сладкову, наскільки знаю, навіть кримінальна справа. Це люди з відсоросяченими мізками, які поверхнево щось показують, але не чіпають суті. Я зараз дивився у Львові: ведуть роботи на одному об’єкті — роблять благоустрій там, де не треба, поруч із аварійним будинком, який становить небезпеку для людей.
Про це ще напишу в блозі чи публікації. І це суть отих людей: вони поверхнево щось роблять, бо вникати глибше складно, а мізків, на жаль, бракує.
Але, як казав у лекції про стратегії Олександр Кобзарєв, який керував «Інститутом міста», будь-яка стратегія має мати стратегічні цілі і стратегічні жертви. Я не буду коментувати його творчість. Розкажу лише, що Кобзарєв працював із Френком Пьюселіком — консультантом, на тренінгах якого я колись бував.
Це ветеран війни у В’єтнамі, один зі співавторів перших книжок з NLP-програмування. Він, власне, вчив Андрія Івановича та його команду маніпулювати електоратом. Так от, Кобзарєв — це людина Пьюселіка, яка працювала в його структурі в Одесі. І вже він розказував Чаплінському про стратегічні цілі і стратегічні жертви.
Можливо, Чаплінський доріс до цього. Я теж можу багато говорити про стратегічне планування, але не про жертви. Вони будуть об’єктивно, але це не обов’язкова умова. Так от, парки, за словами Чаплінського, потрапили в стратегічні жертви. Просто це не озвучувалося.
Можливо, людям не відомо, що парк — це величезна розкіш і дуже дорого в утриманні. У Лондоні чи Парижі бюджети на це йдуть мільйонами євро. Здається, що ростуть собі рослини й дощ їх поливає, але насправді треба обрізати, садити, підрівнювати.
Якщо ж робити з парків сучасні рекреаційні зони з малими архітектурними формами, це дорого. Але в нас цього не роблять. У Стрийському парку досі стоять занедбані споруди. Деякі віддали під заклади «Фесту», інші продають.
Якщо не справляєтесь — віддайте приватним інвесторам, встановіть правила гри, але не нищіть парки, не забудовуйте їх, не збільшуйте критичне навантаження в центрі. Про це ще у 2008 році писав академік Володимир Кучерявий у книжці «Сади і парки Львова», застерігаючи про деградацію насамперед центральних парків.
Тут Чаплінський пише також про офіси, а далі про школи й садочки. І, власне, журналіст починає говорити про дошкільні заклади. Пам’ятаю, у Львові був період, коли багато критики неслося через брак місць у дитячих садочках, говорили про черги.
Міська рада тоді людей заспокоювала, казали, що це явище дуже тимчасове, бо є демографія, вона крива, і закладів, і тих місць, які є у Львові, буде достатньо. І справді так воно й сталося. Зараз я не чую, щоб мешканці Львова озвучували цю проблему як критичну. Плюс відкрилося дуже багато приватних закладів різного типу.
Мені виглядає, що й муніципальних садків так само ніби вистачає. А тут пан Чаплінський розказує про «мрії», про приватні школи і так далі, і про те, що вони там гарно все зробили.
І каже він наступну річ: є обмеження, що як садки, так і школи — це винятково для дітей, що вони не можуть мати інших функцій. Він вважає, що це велика помилка, бо садки можна розсіяти, вони можуть бути спокійно на перших поверхах споруд, і це треба дозволити, бо це вирішить питання. Девелопери без труднощів знайдуть операторів.
Не треба тих гектарів землі, щоб їх потім обслуговувати, доглядати за кущами, бо ж хтось має це робити, а це коштує грошей.
Тобто пан Чаплінський з висоти свого інтелекту бізнесмена і архітектора, колишнього головного архітектора міста, вважає, що не треба тих гектарів землі і тих садків, де бавляться дітки, бо ж хтось має доглядати за кущами, а це коштує грошей.
І давайте, мовляв, ми їх порозпихаємо на перші поверхи приміщень. Є такі садки, я бачив у Львові садки, які розташовані на перших поверхах, але при цьому мають майданчики. Хоч і невеликі, мінімальні, але є. Та все одно, розумієте, це фактично запхати дітей у приміщення.
А ще питання, де ці приміщення розташовані. У нас у Львові довкола все забудовано, будинки навколо, і оця дитинка буде дихати всіма двома сотнями шкідливих компонентів вихлопних газів, мікропластиком від навколишніх будов, ще всякими токсичними виділеннями. А все тому, що екологічних місць у нас майже не залишилося.
І виходить, що навіть садочки хочуть позбавити тих площ, які вони мали по нормативах, тих дитячих майданчиків, дерев. Якісь садки ж намагалися розташовувати біля парків.
Це, розумієте, говорить людина, яка, як на мене, мислить трохи не тими категоріями. Пан Чаплінський ще наводив приклад експериментів, коли школи працюють у двох режимах: вдень як навчальні заклади, а ввечері там можна зробити кафе чи спортивну інфраструктуру, здавати за гроші в оренду.
І це цілком можливо, я якби нічого проти не маю. Але він пише: «В нас директор взяв якісь комерційні гроші, то за це йому шитимуть кримінал».
Тобто він каже, що у нас настільки радянська тема, що державне має бути безкоштовне, воно має бути доступне. Але в нас, перепрошую, в Конституції записано, що Україна — соціальна держава. І на превеликий жаль, у нас оце, що безкоштовне, зараз пропадає, безкоштовного майже немає.
Але ж не треба забувати, що є люди, які не можуть собі дозволити платних садочків, приватних садочків і так далі. І за цих людей теж треба подбати, бо вони не можуть собі дозволити того, що можуть інші…
Військовослужбовець РТЦК Юрій Бондаренко загинув під час виконання своїх обов’язків
На Львівщині правоохоронці взяли під варту водія, який, перебуваючи у стані сп’яніння, здійснив смертельну ДТП